Що відбувається у темряві. Задорожна Маріанна. Ліфт
Він неспішно підходив до будинку, був втомлений і роздратований. Сьогодні вимкнуть світло і перехожі заглядали у вікна, які б вказали чи доведеться підніматися сходами і світити ліхтариками перед собою.
Світло поки було, отже можна буде хоча б встигнути скористатися ліфтом, доки є можливість. Уже з полегшенням він увійшов у під’їзд і зупинився перед ліфтом, натиснув кнопку виклику. Несподівано двері під’їзду розчинилися і по сходах до ліфту вже захекано підбіг ще один.
‑ Зачекайте мене! Крикнув новоприбулий, хоч ліфт ще не викликали, але той, схоже, знав, що потім двері не можна буде притримати. Ліфти у таких будинках старі.
Цього чоловіка він не знав, мабуть у гості до когось із сусідів, хоч і пізно. Доведеться вже, мабуть їм при свічках сидіти, ще встиг подумати коли ліфт відчинився. Здавалося, нарешті цей день скоро закінчиться, позаду і мряка і сутінки. Незнайомець не прагнув спілкування.
Та ліфт ледь скрипнув, проїхав декілька поверхів і зупинився, хоч ледь встиг рушити. Світло згасло. «Тепер тільки почалося», подумав той, хто поспішав додому і зрозумів, що навіть на те, щоб знову впасти у відчай уже немає сил, адже тепер сидіти тут довго.
‑ Ви знаєте телефон диспетчера?
Почув голос незнайомця. Треба щось робити, але все одно приїдуть не скоро. Ще й не сам тут. Може на краще.
‑ Уже дзвоню. Довелося обізватися.
Ще декілька хвилин і залишиться тільки чекати.
‑ Ви живете у цьому будинку?
Незграбно почав розмову незнайомець, але нехай.
‑ Так, а ви на який поверх поспішали?
Маленька розмова набирала обертів, проте поки не зачіпала каяття тутешнього мешканця, що не передбачив вимкнення світла і не запобіг такій неприємній ситуації. Хоча, все ще може не так і зле.
‑ Вони обіцяли приїхати? Хвилювався гість чи не доведеться пробути замкненим аж надто довго, але відповідь нічого не обіцяла і обидва це розуміли.
‑ Мабуть, я мав би звіритися із графіком вимкнень, ‑ почав було тутешній, але ж вони майже завжди неправдиві.
Навіщо було те казати? Хіба ж навмисне змусив незнайомця їхати ліфтом?
‑ А якби я не попередив навмисне, чи могли б ви таке припустити?
Господар вирішив трохи погратися з незнайомцем, який вже видавався досить схвильованим. Та остання репліка чужинця не вразила, чи той просто не повірив.
‑ Це була б дрібничка. Та й навіщо вам це?
Заувага була слушною. Розмова рухалася в якомусь дивному напрямі. Але ззовні панувала нестерпна тиша. Не кричати ж? Даремно.
Несподівано думки перервав гість.
‑ А якби ви знали, що я справді здатен на щось погане?
Ніби продовження попередньої розмови. Навіщо далі?
‑ Також вирішили пожартувати?
Це вже не виглядає смішним, надто затягнулося.
‑ Знаєте, даремно ви так, – не витримав господар, ‑ в сучасних умовах якийсь ліфт видається дрібничкою.
Та й справді, невже гість так переймається тимчасовою зупинкою, навіть якби за інших умов та була б коротшою?
‑ В сучасних умовах? ‑ Зауважив гість ледь не іронічно, ‑ люди хіба не можуть робити щось …
Закінчувати не став, та натяк господар прочитав, шкода обличчя не видно. Цікаво, зараз буде сповідатися? Саме час.
І справді, гість продовжив:
‑ От ви, вважаєте себе, напевно, досить важливим, гроші переказуєте військовим чи таке інше, а знаєте куди йдуть ті гроші?
Господар прислухався, здавалося, навіть дихати забув, щоб не порушити мить відвертості. Гість же ніби й не помітив мовчання:
‑ А про шахрайські схеми все знаєте?
А що знати, трапляється, всього ж не перевіриш, хоча одного разу…треба було б, та що дарма картатись. То була помилка. Надто дорога помилка.
‑ Люди такі довірливі.
Останні слова гостя неприємно вразили господаря. Просто цинік? Чи на щось натякає?
‑ Що ви маєте на увазі?
Може скаже більше? Чи помітив невдоволення? Та йому, схоже, байдуже.
‑ Хотів би в дечому зізнатися.
Раптом озвався гість. І мешканець вирішив, що не хотів би чути те зізнання, але й зупиняти велемовного співбесідника не став.
‑ Я теж з благодійністю пов’язаний, ‑ зупинився, ніби завагався гість, але додав, ‑ був.
І замовк на довго. Тутешній, вже подумав, що гість передумав і більше нічого не скаже, але той поборов вагання.
‑ Я часто відкривав картки з фальшивими зборами, але одного разу людина, якій мали призначатися кошти була справжньою і на неї був відкритий інший збір. Той збір мало хто бачив, та й оформлений так, що не чіпляв. Його знести було просто. Я ж зробив все професійно і кошти надходили швидко.
«Невже справді? От причина, а я й не помітив, що хтось просто збирає гроші, які мали б надійти…Ні надто боляче, може це просто хвастощі? Але…»
Якби співрозмовник бачив обличчя свого візаві, то не став би продовжувати, але було темно і він додав:
‑ Якби я знав, що той збір був справді важливий, якби знав…
Що? Той, хто так і не отримав кошти, загинув? Хіба цей шахрай зупинився б? Хіба шкодує? Чому розповідає саме тут і тепер?
Сумнівів більше не залишилося, але ж хіба провину це зменшує? Каяття затопило хвилею і змусило кинутися на гостя у гніві. Той так і не зрозумів, що сталося, та й напад у темряві не надто вдалий.
Щось скрипнуло і в’язні відчули як ліфт з гуркотом обірвався вниз.
