Що відбувається у темряві. Анна Доманська

Дівчина підходить до вікна. Дивиться на нічну вулицю,де зовсім нікого нема. Ну як нікого,хіба що одна бродяча собака бігає в пошуку кістки,щоб прогодуватись. Зовсім тихо. Добре,що вуличні ліхтарі все ще світять, хоч не так страшно. Нікого нема на вулиці, все ж таки комендантська година.

-ну що, Ась, готова? - чується підступний шепіт зі спини. - це зовсім легко. Хоп і немає. Тобі треба тільки стати на підвіконня і зробити один крок. 

Ця істота стояла за спиною. Це чорне поріддя, що завжди приходить вночі, вона так і не дізналась звідки воно з’явилося. Воно просто було поряд завжди,коли вона цього потребувала.

 “Напевно треба його якось назвати” - всплила така проста думка у Асі. Вона вирішила, що буде називати істоту Лаєм.

 Воно підійшло дуже близько. Дівчина сподівалась,що воно доторкнеться до неї, вона дуже хотіла відчути пітримку від когось. Але істота тільки стала поряд і перестала хоча б якось рухатись.

- Будь ласка... я ж просто хочу щоб це припинилось. 

- Не кажи  дурниць. Ти і сама хочеш це зробити.  - голос почав звучати прямо біля вуха - стане легше всім. Хіба не так?

- Будь ласка,не треба. Я тебе прошу. - у дівчини затряслись плечі.

- А що ж ти тоді хочеш? - Лай дуже граційно заскочив на підвіконня і розлігся.

- Я хочу нарешті перестати нарізати торти вночі і перестати думати,що люди завжди дивляться на мої ноги…Зараз я відчуваю тільки,що я наче марафонець,у якого збилось дихання,але до фінішу ще так далеко.Моє горло розривається на сотні кусочків,які потрапляють в мою плоть. Я відчуваю як вона гниє. Сотні хробаків повзають у мене в горлі. Це слова,які я боюсь сказати хоч комусь. Я знаходжу проблеми,щоб можна було ділитись своїми переживаннями,не показуючи свої справжні думки. Я знаходжу проблеми,щоб задушити старі рани. Я не бачу сенсу в своїй діяльності. Я втратила себе…

- Припиняй романтизувати своє життя,воно не настільки цікаве. - створіння легко махнуло ногою, лежачи недалеко від дівчини. 

Воно зістрибнуло і знову підійшло впритул до неї і нахилилось до вуха, щоб його слова дівчина точно почула. 

- Просто стрибни. Чого чекати? Ніхто тобі не поможе,бо ти всеодно не просиш про допомогу.  І ти її не приймеш. Ти давно вже про це думаєш,так чому б зараз це все не зробити? І перестати себе мучати,а заодно і мене? - Лай трохи відійшло. - Бо знаєш… мене це трохи дістало. Ти тільки і робиш,що ниєш мені, це стає нудним. - Воно закинуло свою голову назад, наче актор драмтеатру. 

- Прошу, я не хочу. Я хочу бути нарешті щасливою і спокійною. - Ася починає плакати. Сльози повільно стікають по щокам,а вона їх вже не витирає. Її рука тягнеться відкрити вікно. 

Вона часто уявляла політ. Намагалась зрозуміти,що відчуваєш,коли летиш вниз. Чи пошкодує вона? Навряд.

- Молодчинка, нарешті робиш правильно. Подивись, яка хороша погода! Невже не прекрасно? Така тиха і спокійна ніч. - воно почало милуватись краєвидом з вікна. Тиша і спокій.

- Я...я...не можу...будь ласка,я...мені треба допомога. - вона продовжувала  ридати, і вже було складно зрозуміти,що Ася говорить. - Будь ласка, хто-небудь,допоможіть мені! - Дівчина почала кричати, наче її б хтось почув.

Лай повернуло свою голову і зігнулось,щоб бути максимально близько до неї. Не зводячи очей від неї, воно почало говорити монотонно, наче в фільмі жахів.

-Стрибни,стрибни,стрибни... - Воно тихо стало повторювати одне і теж слово прямо в вухо дівчині. Це тривало декілька хвилин. Дівчина не могла більше це чути. Слова злились в одне і почали звучати все гучніше,хоча істота не підвищувала голос. Гул в голові лунає і навіть свої думки Ася вже не чула. Хотілось вуха закрити і сісти в куточок, щоб хоч якось відчути себе в безпеці.

-Ні! - Вона закричала. Лай пропав в цю ж секунду, наче і не було його ніколи.

Дівчина закрила вікно і відійшла. Зробила глибокий вдих, витерла обличчя і пішла назад в кімнату. Вона лягла у ліжко і закуталась в ковдру. Ася лежала і трималась руками за матрац. Дівчина боялась, що вона встане і зробить те,що планувала.

Ася засинала з думкою,що зробила величезну помилку.