Що відбувається у темряві. Євгенія Яворська. Люстро

Я ніколи не була забобонною. Можливо, це мій гріх, а можливо, навпаки, саме через це небо нагородило мене таким незвичайним знанням, ще й у такий дивний спосіб.

Я спала, і снилося мені, що у мене довге, розплетене волосся, і я розчісую його гребінцем — ніби шовк тече крізь зубчики, ось тільки у мене воно у житті каштано­ве, а уві сні я білявка. Я гадаю, що варто заплести коси, підходжу до люстра і помічаю позаду себе у порожній кімнаті чорний силует — мені не видно обличчя, тільки червоні очі.

Сахаюся постаті — і не прокидаюся, хоча жах мав би викинути мене зі сну. Я знову дивлюся у люстро, потім поволі повертаю голову, щоб оглянути куток, де стоїть мій візитер, але там нічого, окрім темряви, не видно. Що за чорт? Чи саме він до мене і завітав? А може на­справді я не сплю?

Існує один чудовий спосіб це перевірити, достатньо ущипнути себе, і якщо я у сновидінні, то воно зникне, і не буде цієї кімнати, люстра і дивної постаті у кутку.

— Ти наполохана? — раптом спитав він, точно він, бо оксамитовий баритон запустив мені мурашок поза шкірою десь посередині спини.

— Ти наполохана? — повторив він, наближаючись і провадячи розмову далі. — А чи того ти боїшся? Не страшно серед ночі дивитися у люстро?

— Я не забобонна.

Я не відводила від нього очей, а він поволі підходив усе ближче — хоча обличчя залишалось у напівтемряві, я чітко тепер бачила його червоні очі.

— Невже ти думаєш, що усе це лише забобони, і люди просто так бояться тонкого скла дзеркала? Ти ж сама знаєш, що люстро — прохід між світами, який до­помагає потойбіччю входити у світ реальний.

— Треба боятися живих, а не мертвих, — відказала я.

Він уже не лякав мене, до того ж говорив якісь нісе­нітниці, які тільки дітям і будуть цікаві. «Треба прокида­тися!», — подумалося мені.

— Ти можеш зараз ущипнути себе — я бачу, тобі цього хочеться. Але чи готова ти відмовитися від таїни?

Від таємниці я б відмовилася легко і навіть не сумні­валася у своєму виборі. Але він так і сказав: «таїна» — ще й підкреслив це слово. Піднявши руку, я так і вклякла. Темні неясні губи на неясному обличчі всміхнулися. Я не стільки побачила, скільки відчула цю посмішку.

— Ти сказала чудову річ: слід боятися живих, а не мертвих. То, може, варто глянути, які ж вони насправді? Живі?

Я дивилася на нього уже не у люстро, а через плече — він нарешті матеріалізувався поряд зі мною, і я мог­ла б торкнутися його рукою. Але тіло раптом перестало слухатися мене, лише голова поверталася.

— То ти знаєш, чому не можна дивитися вночі у лю­стро? Бо тоді воно відкриває нашу сутність, наші душі і наші гріхи.

Він стишив голос до шепоту, і я відвернулася, щоб знову поглянути у люстро.

Там відбивалась я… і не я. Жінка по той бік скла була трохи старшою, і хоча її лице мало мої риси, мене вжах­нули суворі, якісь жорстокі очі, тонкі губи і витягнуті го­стрі вушка. Жінка, що дивилася з люстра не мала би бути мною, адже я не була настільки жорсткою. А втім…

— У тебе загострені вуха, бо ти все чуєш, але не ви­кидаєш того з голови, а перетравлюєш у собі, думаєш про те, переживаєш через чужу думку. Тому і стаєш жорстокою до людей навколо, — пояснив він мені про­стісінько на вушко.

Раптом він відійшов від мене на крок. Запитав:

— У тебе є монетка? Кажуть, деякі речі не можна да­рувати, тільки продавати за символічну ціну.

Я опустила руку в кишеню. Я точно знала, що у мене немає грошей, але повинна була перевірити. Звичайно ж вона була там, я витягла її на світло і покрутила перед очима — німецький пфеніг 1963 року… звідки у мене ні­мецькі дрібняки?

Ніби мене хтось заохочував до дії, я раптом правою рукою через ліве плече кинула монетку назад, як кида­ють копійки у фонтан, коли хочуть загадати бажання. Але він вправно впіймав її, і знову я відчула, хоч і не по­бачила його посмішку.

— Є. Видно, ще зустрінемось.

Щось важкеньке сковзнуло мені у кишеню, він від­ступив у темряву, а я потяглася намацати, що ж він мені залишив, і…

Прокинулась.