Що відбувається у темряві. Лілія Хурсяк. Святвечір

Цьогорічний Святвечір не такий, як минулі. Хоч ніби все як зазвичай: чисто прибрана оселя, нова скатертина на столі, на ній дванадцять пісних страв…

От тільки свічка не одна, а три, ще й ліхтарик угорі прилаштований. Адже з появою першої зірки село поринуло в темряву. І настрій не той… Очікування предвічного дива – народження Божого Сина – затьмарене підсвідомим очікуванням чергової сумної новини.

         Тож і вечеряли недовго. Згасли свічки, залишились на столі усі дванадцять страв і покладені Оксаною чисті ложки.

         Але це була перша вечеря. А з настанням темряви, ближче до півночі, почалась інша, невидима людському оку.

• Якийсь дивний присмак у куті. Ніби добавили не тільки меду, а й солі,- зауважив літній чоловік, що посів місце господаря.
• Це Оксана, готуючи кутю, слухала новини про зруйновані будинки та загиблих дітей. От і не зогледілась, що сльози капають у страву,- відповіла жінка, теж у літах, що зайняла місце навпроти.
• Та й інші страви сьогодні якісь особливі…
• Бо готувались не на електричній плиті, а в печі, у наших баняках. Як добре, що послухали мене діти й печі не викинули. От і згодилась. Шкода лишень, що біда змусила звернутись до нашої годувальниці напередодні Різдва. Проте Оксана, дякувати їй, завжди шанобливо ставилась до печі, хоч і користувалась рідко.
• Діти у нас добрі, не забувають свого коріння. І хліб до церкви вчасно носять, і могилки доглядають. І внуків виховують порядними людьми. Он як смачно посопують у ліжечках. Мабуть, уже явилось їм у сні Боже дитятко.

У кімнаті раптом з’явилась маленька дівчинка із розгубленим поглядом блакитних оченят.

• Хто ти, дитинко? Чи не колядничка? – лагідно запитала бабуся.
• Ні, я не знаю колядки. Мама обіцяла навчити, але на наш будинок щось упало, і його не стало… І мами теж… Я почула, як тьотя запрошувала на вечерю усіх, кому нема куди йти. А тут така гарна ялинка, і тепло, і пахне смачно, от я й прийшла…
• Господи, зглянься над нами, грішними, - ледь чутно прошепотіла жінка.
• То мене вбили, бо я грішна?
• Ти не грішна, дитинко. Ти – янголятко. Тебе вбили нелюди, яким нема прощення ні в їхньому, ні в нашому світі.
• Бабусю, коли я побачу маму?
• Побачиш, дитинко, обов’язково побачиш. Усьому свій час. Сідай-но до столу, - жінка втерла очі ріжком хустини.
• Годі тобі, жінко, борщ і так пересолений.
• Не бійся діда, дитинко. Він добрий. Просто не любить, як плачуть.

Уранці Оксана підійшла до столу й поглянула на покладені звечора ложки:

• Бачу, були ви, мої рідні, не минули. Ще й не самі були… Спасибі вам, мамо й тату. Ви ближчі до Бога, просіть Його, хай змилується над нами, над нашою стражденною землею, хай допоможе здолати диявола, що в люті своїй пекельній нищить усе живе. Благайте й пречисту Божу Матір, хай накриє Україну своїм святим омофором. А ми будемо славити в колядках її новонародженого Сина. Попри все – колядуватимемо.