Що відбувається у темряві. Ярина Мартин. Квіти надії
Кожного ранку, поцілувавши ще сонну дочку Вікторію, Надія виходила із дому, зітканого із сонячного проміння. Вона йшла у сад, де збирала квіти, що сама ростила. То були особливі квіти. І зірвати їх потрібно було в момент, коли бутон от-от мав розпуститися.
Назбиравши цілий оберемок, Надія спускалася на Землю. Шукала найтемніші місця, і людей, яким необхідна її квітка. Було складно. Іноді вони просили, іноді кричали про допомогу, а іноді й самі не розуміли, що вона їм потрібна.
Надія підходила ближче. Людина могла відбиватись від зубастих жахів чи скрутитися в кутку й тихо ридати, поки пазурі відчаю намагаються вишкребти якомога більше. Однак з приходом Надії усе змінювалося. Вона клала руку людині на плече, й страх і розпач відступав. Дарувала свою квітку й спостерігала, як люди змінюються: вирівнюється постава , жвавішає погляд, рухи стають впевненішими. Квітка розквітала. Людина озиралася й шукала вихід із темряви. Більше не наосліп, бо попереду вже чекала Вікторія. Її маленька дівчинка простягала руку і променистим мечем вказувала шлях.
Людині ще потрібно було подолати багато перешкод, перейти кручі й урвища. Не всі добиралися до кінця. Проте Надія цього вже не бачила. Вона йшла далі роздавати квіти.
— Я не маю більше сили, — кричав хтось.
І квітка давала силу.
— Ну коли це вже закінчиться? — запитував інший.
— Ще трішки, — відповідала Надія. — Основне не покладати рук.
— Це все дарма! — голос крізь сльози.
— Не дізнаєшся, якщо не завершиш задумане, — обнадійливий шепіт.
Та яких би зусиль не докладала Надія, темрява знову і знов намагалася закутати людей у похоронний саван. Випускала своїх монстрів на полювання й чекала, коли згасне світло людських сердець. Хотіла отримати повну владу над усіма. Як вже отримала над тими, хто приєднався до її царства.
Іноді звідти також лунали прохання про допомогу, однак Надія ніколи не відкликалася. Навіть якщо її квіти розквітнуть в осередку темряви, Вікторія не прийде до них. Донька вірила, що на перемогу заслуговують лише чисті серця.
— Я не можу більше постійно програвати. Мені потрібна надія! — знову прорізався голос звідти.
Надія хотіла, як завжди, проігнорувати його, але дівчинка просила так жалібно, що ноги самі повели в найтемніший закуток Землі.
Вона сиділа на голому камені, як на троні, схиливши голову. Оточена почварами, які зовсім не втішали, а обіцяли нарешті здобути їй хоч якусь перемогу. Наввипередки розповідали свої плани, змагаючись у вигадливості мук. Слухаючи їхні розмови, Надія наважилася ризикнути. Вона простягнула квітку.
Бо немає жорстокішого покарання, ніж дати комусь марну надію.
— Як тебе звати, дівчинко?
Обличчя дівчини змінилося. Замість засмученого виразу, на ньому з‘явилося радісне очікування. Вона прийняла квітку, однак та зів‘яла й почорніла в її руках.
— Я Пітьма. — сказала вона. — А надія потрібна мені, щоб нікому більше вона не дісталась.
Дівчинка змахнула рукою, на зап‘ястках Надії з‘явилися кайдани. Вона почала вириватися, хоча й розуміла, що це кінець. Грубі ланцюги тримали міцно, дзвеніли при кожній спробі їх розбити. Тим часом люди на землі залишилися беззахисними через її дурість. Не зможуть протистояти темряві без неї.
— Скажи, — наблизилась Пітьма, — коли виходу немає, чи є у Надії надія?
Почвари гидко загиготіли. Шарпали її кігтями, скалили зуби, плювали. Вона стримувала сльози й крик. Ні, свій відчай не покаже нікому. Не покличе на допомогу, щоб ще й доньку не заманити у пастку. І тут же зрозуміла відповідь на запитання Пітьми. Так, вона все ще має надію. Не на власний порятунок, на те, що Вікторія продовжить її справу. В повній темряві рятувала лише ця думка, і якось забувалося, що її донька воїн, а не садівниця.
Вона не знала, скільки часу провела в кайданах. Здавалося, що вічність. А може й кілька. Почвари говорили, що світ людей тепер їхній, та перші три вічності вона не вірила. На четверту почала вагатися. А на п‘яту, коли майже здалася, темряву розрізав спалах світла.
Почвари закричали й затулили очі. Зітканий із сонячного проміння меч Вікторії колов їх і рубав. Її маленька дівчинка з кожним знищеним покручем росла і міцнішала, аж поки повністю не розправила крила.
— Нападайте, чого стоїте? — вигукнула Пітьма. — Вона всього одна, а вас тисячі!
— Я не одна, — відповіла Вікторія.
З-за її спини вийшли люди. Вони світили ліхтариками й тримали зброю в руках. Готові йти до бою. І в кожному квітла квітка Надії.
Армія почвар, побачивши це, кинулася навтьоки. Пітьма забилася в найтемнішу щілину, але й там світло діставало її, й вона кричала від болю.
— Але як? — не розуміла Пітьма. — Я ж забрала у вас надію.
— Залишились ті, в яких вона ще жила. Вони боролися, — відповіла Вікторія, розрубуючи мечем кайдани матері. — Їхня боротьба сяяла в темряві, наче маяк, і навіть найменша перемога давала надію іншим. Бо це те, що люди роблять в темряві, які б жахіття не відбувалися — гуртуються навколо світла, щоб разом іти до перемоги.
