Що відбувається у темряві. Лебзяк Надія
Темрява. Що це таке? Можливо, істота, яка завжди супроводжує всіх нас у нічний час, але дуже боїться болючого для її оболонки світла, що ранить на кшталт кинджалу. А, найімовірніше... Те, чого кожен би не хотів побачити навіть перед самісінькою смертю.
Більшість людей мають бажання не зіштовхуватися з їм невідомим, стараються уникати його, бо точно не знають чи знайдуть для своєї душі та тіла захист. А дещо глибоко чорне, що здібне приховати будь-якого й будь-що, авжеж, уходить у цей список. Хтозна... Раптом у тій мряці демон заховався! Чи якась інша чортівня, яка лише чекає потрібного моменту, аби напасти й обгризти чужу плоть до кісточок, потім із насолодою не залишаючи й краплі крові, стираючи будь-яку згадку про існування тої чи іншої особистості.
Але дівчинка Флорін була з тих, хто бажав потоваришувати з темрявою, знайти спільну мову з таємничим гостем, який завжди заходив до кімнати щоночі, а іноді міг нагадати про себе й удень, якщо знаходив собі прихисток у шафі з милими платтями чи деінде. Тільки як зловити на гарячому? Змусити визнати, що він узагалі то, можливо, навіть розуміє мову людську, просто балакати не любить! Юна пані мала велику наснагу довести, що вона може стати тою з ким буде цікаво вести діалог навіть створінню, яке бачило набагато більше й чула цікавіші таємниці.
Ну, у маєтку мало хто спілкувався з малою, але все одно багацько знає через не одну книжку місцевої бібліотеки! Ніхто не любив ці старі сторінки з потертими від старості картинками, але Флорін знаходила в них щось чарівне, а не бридке. У цілому мала інший світогляд, сприймала реальність якось простіше, шукаючи дрібнички, яким можна радіти, навіть після ланцюгу проблем та зневаги з боку оточуючих. Мама з татком уважали, що вона огидна й небажана всіма, але чудово розуміла, що неправда те все, бо навіть пан Тенебріс взагалі-то дуже бажаний! Наприклад, нею, і все одно, що всі його ненавидять, бо тільки й заважає чи викликає мурахи по шкірі.
"Пан Тенебріс"... Ага, саме так називала того, за ким почала полювання. Не сама кличку придумала! Навіть про нього десь прочитала, а звідти й ухопила. Випадково зовсім. Сама книжка здавалася взагалі старезною, ніби найстаршою з усіх, та й текст не нагадував звичайну казку, скоріше купу дивних слів, більшість із яких навіть зрозуміти не могла, але відчайдушно намагалася розібрати головну думку описів. Гммм, може те іншою мовою просто? Ну, певні рядки, що були виділені та ніби закликали на себе всю увагу. Розказували люди, які мали більше досвіду, що не тільки однією українською на Землі балакають, тому навіть не відкидала схожі варіант.
У пошуках методів дістатися цілі розпитувала кожного. Є ж шанс, що хтось зіштовхувався з тою темою й розділяє волю відшукати розгадку? Але більшість просили чи не казати різноманітних дурниць, чи вгамувати широку фантазію та більше не придумувати собі "друзів" через зрозумілу самотність. Але раптом прийшла ідея повернутися до першоджерела, можливо, пропустила щось із свого неуважного погляду?
Говірка якась. Завше любила вчити схожі, а тут ще й улюблена в пана. Без проблем запам'ятала, після плануючи мить, коли зможе приставити навички.
Одної ночі погасила свічку, аби не робити неприємно глядачу, а після впевнено й чітко почала промовляти кожне слово, складаючи їх у досить дивні за значенням речення. Раптовий шурх змусив серце тріпотіти. Так, від радості, але й від раптово жаху, що раніше не почувала. Накривав, не даючи тілу поворохнутися, примушував притиснутися до ліжка та відвести погляд незважаючи на зацікавленість.
Неочікувано стало боляче, щию стискав хтось холодний, чужий, не образ милого монстра, який лише соромився показатися справжнім, а потім б усіляко допомогав. Не розібрати хто, але кожен дотик запам'ятовувся біллю, ніби від опіків, а також нестачею повітря, що, здається, просто закінчилося в приміщенні.
Мрії розірвалися не на тисячу, а на мільйон шматочків. Чому? Невже дійсно погана дівчинка? Небажана... Огидна... Помилка природм, як і примовляли. На очах з'являються кришталево чисті сльози, вони повільно зволожують шкіру. У спробах забути те, що відбувається прямо зараз, опустила повіки вниз, уже нічого навколо не чуючи, не відчуваючи рук та ніг, свого тіла. Душа жадала покинути його, стати вільною й більше не розуміти смертних проблем. Наостанок чувся голос. Хех, нагадував татка. Ніколи не дав і граму турботи, але настільки близький, грів.
Маленькі ручки більше не намагалися відштовхнути, а голос і до цього не лунав відчайдушним писком про допомогу. Усім усе одно. Усі тільки раді, що серед залів не бігатиме маленька хуліганка, яка частенько псувала плани майбутніх бенкетів чи звичайних святкувань. Більше не існує в цьому світі маленької людинки, яка не встигла й життя побачити, але вже тихо ненавиділа його, убиваючи внутрішній негатив, бо повинна бути вдячною за своє народження.
