Що відбувається у темряві. Олена Макарчук. Сміття

В передпокої лунає гуркіт, щось котиться підлогою.                 — Якого.., — Андрій стримується, щоб не вилаятися вголос, — Хто це понаставляв тут?                                          — Я. Ти сказав, що коли відключать світло, то винесеш сміття. Мовляв, чим ще займатися у темряві? — Валентина говорить монотонно та спокійно. Андрій дратується:                                        — Так можна ж попередити!                                 — Я попередила. Зайшла у твою кімнату і сказала: «Я приготувала відро зі сміттям, винеси, будь ласка». А ти — «потім, потім».                — А, ну може, — присоромлено бурчить Андрій, підсвічує ліхтариком і прибирає сміття у відро. — Винесу.                        Вдягається, в темряві не може знайти кросівки, лається.             — Кросівки сушяться біля батареї, — так само безбарвно говорить Валентина.                                            Андрій зворушений: Яна не додумалася б. Яна... Взутий, зі сміттєвим відром в одній руці, з телефоном в іншій пробує відправити повідомлення. Не виходить. «Ні світла, ні зв’язку, ні мобільного інтернету! Спробую надворі». За ним зачиняються двері.                         Валентина сидить в порожній квартирі й слухає, як голосно цокає годинник. Коли є світло — квартира оживає гуркотом холодильника, телесеріалом на кухні, рингтонами та клацанням повідомлень, завиванням пилососа й торохкотінням пральної машини. Зараз лише цей годинник, що жре по дві батарейки щотижня і дратує нон-стоп: у темряві гучним цоканням, а при світлі несмаком штучної позолоти та голими німфами. Цьогорічний подарунок свекрухи на річницю їхнього з Андрієм весілля. Минулого разу це була геть прозора нічна сорочка. Ще й дарує щоразу з гидотною посмішкою і непристойними натяками. Сама свекруха у свої шістдесят п’ять втретє заміжня і в неї навіть є секс. На відміну від її любого синочка і нелюбої невістки. Але палкій Наталії Михайлівні не треба про це знати. Як і про те, що в них з Андрієм у кожного своя кімната. Відтоді як померла Олечка. Саркома. Пів року біганини від фахівця до фахівця, купа обстежень, операція. І: «Занадто пізно звернулися, вже нічого не можна було зробити. Спробуйте народити дитину, ви ще молоді». Наче це замість засохлої квітки купити нову. Валентина довго лікувалася. Горе притупилося, але тепер мала монотонний, загальмований голос. І сивину, яку не хотіла зафарбовувати.         Повертається Андрій, Валентина виходить у передпокій, щоб забрати в нього відро, застелити чистим пакетом. Збирається дорікнути чоловікові, що якби виносив сміття вчасно, то міг би не чалапати поночі, а викидати пакет дорогою на роботу. Передумує. Ні до чого це не призведе, крім сварки. Світло від ліхтарика на його телефоні вихоплює змарніле Валентинине обличчя і теж не надто молоде — Андрієве. Раптом грає бравурний рингтон, чоловік зривається, в куртці біжить у свою кімнату, та за мить приходить, вішає одяг:                                                 — Поганий зв'язок. Перервалося, — голос винуватий і при цьому ображений: чи то на того (чи ту?), що телефонував (телефонувала), чи то на оператора зв’язку, чи то на Обленерго. — І батарея сіла.                     Крутить у руках мобільний, що кволо сигналізує про низький рівень заряду. Валентина знову подумки звинувачує чоловіка в неорганізованості: графіки відключень працюють, як той клятий свекрушин годинник — міг би зарядити телефон заздалегідь. Але ні пари з вуст. Зрештою, це йому погано без зв’язку, без інтернету. Їй байдуже. Навіть відсутність серіалу не бентежить: пристрасть героїв штучна, проблеми дріб’язкові. Валентина забивається в куток величезного дивану і дивиться в порожнечу. Заходить Андрій, сідає з краєчку. «Батарея сіла, так поговорити надумав?».         — Пам’ятаєш, Валю, як я прийшов до тебе свататися, а в тебе вдома якраз теж відключили світло? Якась аварія сталася.                    — Пам’ятаю, — Валентинин голос здається вже не таким монотонним. Покійна мама тоді все питала у доньки пошепки, а чи не запалити свічку. Бо як же ж хочеться на майбутнього зятя хоча б одним оком глянути! Валентина червоніла і штовхала її ліктем: «Ну що ти, мамо, будеш йому ту свічку в обличчя тицяти? Негарно! Ще надивишся. Ми ж не на день шлюб беремо. На все життя». «На все життя...» — повторює про себе Валентина.             — І коли по Олі сорок днів відбували також... відключили, — Андрій затинається і Валентина чи не вперше усвідомлює: чоловікові теж важко, це і його донька, він теж плакав. Можливо, не сльозами, назовні. Всередину, серцем. Андрію судомить горло. Йому на мить здається, що коли засвітиться люстра, там, в кутку дивана буде сидіти не жінка з сивим волоссям та депресивним голосом, а юна Валечка. Та, яка бігла до нього на побачення, а потім, бліда і щаслива, йшла поруч з ним з пологового, коли Андрій забирав доньку. І не буде більше ні страшної Олиної хвороби, ні скандальних, вимогливих Ян, Свєт, Юль чи по кому там його чорти носять. А буде родина: він, вона і доня. Вмикається світло, оживає холодильник. Все як завжди.         — Я піду до себе, так? — в голосі вибачення і жалість. До дружини, до себе.                                                     — Іди, — байдуже говорить Валентина. Вона відвертається, щоб Андрій не побачив її сліз. — Телефон відразу на зарядку постав. Там, напевне, купа пропущених...