Що відбувається у темряві. Нейченко Юрій. Подих Темряви
На напівспустілі вулиці, непомітно опустилися сутінки. Потроху, без зайвого поспіху, вони охопили усе навколо. Змушуючи збліднути барви, присипляючи денних птахів, потроху готуючи світ до настання ночі.
Мінливий та швидкоплинний час сутінків – він завжди зачаровує своєю загадковістю та таємничістю. Він немовби обіцяє – почекай трохи і прийде вона – королева ніч, а з нею і темрява, що в день ховається по підвалах, печерах та підземеллях. Хоча ні – темрява ніколи і не від кого не ховається, лише ненадовго відступає під натиском світла, щоб потім повернутися знов. Натомість сама надає сховок усім, хто його шукає.
Дехто боїться темряви, вважає її ворогом, відчуває первісний жах перед тим, що може у ній ховатися. Що ж це слушно, адже людина звикла покладатися в першу чергу на зір. Тому у темряві вона завжди відчуває себе трохи безпомічною та вразливою. В тім якщо цей страх перемогти, якщо довіритись темряві і навчитися в ній орієнтуватися, вона з небезпечного ворога, стає вірним товаришем.
На перший погляд, може здатися що з настанням темряви, все в світі завмирає – хибна думка! Насправді у темряві, світ продовжує жити. Поки денні створіння, вкладаються до сну, нічні прокидаються. Комахи, рептилії, птахи та ссавці, травоїдні й хижаки, усі вони живуть у темряві: шукають їжу, будують свої домівки, полюють чи захищають потомство.
Нічне життя бурхливе та різноманітне, як і життя у різних підземеллях, де також панує темрява.
Усе, це я знаю точно, бо й сам гарно обізнаний в нічному житті. Для мене темрява не ворог, а вірна подруга та мудра наставниця. Чий ніжний свіжий подих, надихає мене на творчість, допомагає скинути баласт проблем, з якими стикаюся у день та набратися нових сил.
Все таж вулиця, але вже повністю підконтрольна цариці ночі. Вона немов би преобразилася. Кожна будівля, кожне дерево, кожний ліхтар і навіть кожен елемент тротуару, виглядає інакше. Контраст, від світлих плям ліхтарів та вікон, з навколишнім світом де панує пітьма лише підсилює це враження.
Непізнаною тінню пройшовши вулицею, я повертаю до парку, туди, де світло ліхтарів вже зовсім розсіюється. Тут, серед шурхоту листя, що колише легкий вітерець, концерту цвіркунів та різноманітних звуків, що породжують нічні створіння, можна дати спочинок втомленому розуму та вставши на прогалині між дерев трохи помилуватися зорями.
Вони, там у небі, палають в безкраїх просторах первозданної темряви космосу, даруючи своє світло незліченній кількості світів. Величезні і такі маленькі в порівнянні з темним простором всесвіту, вони підкоряють мене своєю величчю та красою.
Що ховає в собі темрява? Певно на це питання неможливо знайти вичерпної відповіді. Але для мене очевидно – вона приховує та береже світло. Саме вона є його домівкою, простором, який він намагається освітити, через який мандрує. Вона також дає прихисток багатьом живим створінням і допомагає спочити втомленому серцю та розуму людини.
У вічному дуалізмі зі світлом темрява є невід’ємною частиною нас самих і світу в цілому. Без якої не ми, ні світ не могли б існувати. Тому вона несе в собі життя, рівно так як це робить і світло.
Це розуміння приходить до мене, кожного разу коли в повній темряві завмерши посеред парку я милуюся зорями, слухаючи звуки ночі, а за тим дякуючи їй повертаюся додому, натхненний та просвітлений. Готовий знову ставати до своєї письменницької праці. До нових світів також сповнених вічним танцем світла та пітьми.
