Що відбувається у темряві. Вікторія Стельмах

Раніше ми боялися темряви. Вона була для нас осередком чогось незвіданого, небезпечного. Тепер же темінь є способом життя. Ми - живемо у ній ще завзятіше. І ні на що не нарікаємо. Бо наша країна - це все, що ми колись мали, маємо і матимемо, зрештою, завжди. Як можна нарікати на рідне? Як можна нарікати на рід? На святе?!
   Так, люди тут аж ніяк не всі досконалі, я це розумію. Але, відсоток тих, завдяки яким ми стоїмо і вистоїмо - набагато більший за гурт тюхтіїв і недолюдків всередині країни. 
   Темрява - це просто зміна кольору. Але, залежно від нашого ставлення до неї, вона може або зникнути, або поглинути нас. Ми тепер вміємо намацувати все, орієнтуючись на дотик. Це так природньо, адже, ще не народившись, дитина відчуває. Відчувати - це властиво нам. Любити - це для нас як дихати. Поважати - це нам легко. Я зараз кажу про звичайний нарід, що населяє наші землі. Але, ні. Ці люди не дарма кажуть про них, що вони сяють зсередини. Ми могли б зламатися, таке могло би бути, якби вчасно не очуняла наша пам'ять. Пам'ять - це архів. Досвід минулих поколінь, який не дає тепер нам вмерти. 
   Раніше ми вважали, що в темній кімнаті живуть страхіття. А тепер діти змалечку знають, що якщо стає темно, треба світити самому. Наша батьківщина має неймовірну властивість, її ріжуть на шматки, а люди усміхаються... Люди проклинають стиха, але усміхаються.... І стає ворогу страшно! Бо як же можна усміхатися, коли тебе убивають? Як можна бути таким? Таким...неземним 
   Далебі, це можливо, якщо ти з нашого кола. Смерть грає за конкретними правилами. Навіть її можна обійти. Ха! І нам це вдалося. Ця пошесть не розповсюдилася на нас! Хоча, підкосила, але не знищила наше ядро, де знаходиться життєво важливе - наша душа. Те найцінніше зараз на передовій, в самому пеклі. Ні, вони не люди, вони не з плоті. Вони - це сама суть і сила! Це щось напіврелігійне, ті захисники наші. Якщо щось і можна робити згідно бажання серця, то це йти до нашого війська. Працювати у наших комунальних закладах, виробляти наш одяг, готувати їжу тим, хто втратив дах над головою. Зашивати рани тоді, коли знаходишся між життям і смертю. Тоді, коли не знаєш - виживе чи ні, тоді, коли кулі витають над головою. Оперувати в степу, бо життя - це найцінніше. 
   Я вибрала цей шлях, бути українкою. Якби кожен обирав націю, було би легше. Ох, як добре, що ми до цього дійшли, пережили темряву. Зараз - залишилися лише її недолугі рештки. Витирай, витирай, змінюй її, поклади цьому кінець. Ти і тільки ти можеш зробити це, ніхто інший. Якщо ти будеш покладатися на когось ще, хтозна, чи зроблять вони правильно. Май своє переконання. Таке ж тверде, як та смілість помирати за державу. Або відбивати там і тим, чим ніхто не думав. Знаходити найнеочікуваніші і найрадикальніші рішення. 
   Темрява не створена нами. Але, це просто наші очі так сприймають. Їх вже залило сльозами і потом, але вони все ще щось бачать. Безпорадність - це мара. Ти завжди можеш щось вдіяти!
   Не бійся темряви, її край починається з тебе.