Що відбувається у темряві. Ілля Чабань

Темрява дає прихисток нужденним. В темряві починається життя і воно закінчується.

Ніч відступала, над обрієм здіймалась ранкова зоря. В кімнату зайшов прохолодний літній вітерець що навіював холодне світанкове сяйво нового дня.

Мій сон розвіявся з першими нотками ранкової мелодії Українського радіо "Говорить Київ, шоста ранку", але деякий час мої очі були заплющеними, переконуючи себе в тому що маю ще певний час, і ніч ще володарює над моєю кімнатою, але самообман швидко розвіявся. Остаточно прокинувшись, я відчинив вікна в світ.

Вологий, холодкуватий подих природи насичений ранковою росою торкнувся моїх рум’яних щік. День передбачав бути ясним та спекотним. Життя зупинялось до настання вечірньої прохолоди. Саме в ці дні коли сонце нещадно спалювало землю, я справді починав цінити це місце. Наш літній будиночок був біля річки, яка ставала рятувальною оазою в ці літні місяці. Ми тікали туди з друзями, батьками та коханими від розпеченого залізобетонного міста, що дихав жариною. Цей раз не став винятком.

-Мирон, ти вже не спиш? Котра година? - тихим та слабким голосом від сну спитала Єва. Вона дивлячись на мене зажмурюючи одне око крізь капну світло-каштанового волосся.

- Спи, ще рано, я піду принесу нам воду для кави.- відповів я.

Одягнувши літню сорочку та шорти я вийшов на ганок. Наш літній притулок видавався схожим на невеличку хижинку Хоббітів, така сама як описував Джон Роналд Руел Толкін в своїх творах. Дух дому наповнювався ароматами трав та буйноцвітів, які Єва збирала в полях на іншому березі річки. Взувшись і взявши відро я вирушив до джерела яке було в 15 хвилинах ходу. Тонка стежка, вилась ніби хтось випустив мотузок на землю, утворюючи витіювату, пейзажну лінію. Дійшовши до джерела і набравши воду, я повернувся до Єви тим самим шляхом. Коли я повернувся, вона вже не спала, вийшовши на ганок в тонкій, майже прозорій піжамі, із волоссям прибраним в охайний, але зроблений на скору руку пучок, вона ловила перші промені теплого, але ще не обпалюючого сонця. Побачивши мої очі які досліджували її вигини тіла вона сором'язливо посміхнулась.

- Добрий ранок! - посміхаючись протягнув їй ці слова.

-Добрий!

- Чим будемо займатись? - похиливши голову на бік дивилась просто в очі.

- Пропоную приготувати каву, взяти щось для перекусу та піти одразу на пляж, кудись у тінь дерев. - запропонував я.

- Не бачу приводів для відхилень, так, капітан! - випрямивши спину по  матроськи віддала честь.

День пройшов швидко, з проявами перших зірок ми розвели багаття. Почала підійматись прохолода, яка віщувала наближення ночі. Втомлені від яскравого світла великої зірки, ми поринали в темряву, разом з усім світом. Лежачи на пухкому, м’якому піску, ми дивилися на темне небесне полотно яке вкривалося зірками ніби сором’язливе обличчя підлітка під першими весняними проміннями сонця. Під покровом темноти починалося життя. Життєва матерія світу яка ще кілька годин тому мовчала і тільки інколи розривалась криками чайок над водою, почала прокидатись, звідусіль доносились шарудіння, гавкіт та деінде чулись наспіви нічних мешканців.

- Мирош, як гадаєш, що там далі, в темряві за зірками? Чи ми одні пливемо, пливемо крізь морок на цій брилі? – не відводячи погляду від зоряного неба запитала Єва.

- Те що ми бачимо зараз – це віддзеркалення минулого, те що колись спалахнуло в  темряві народжуючи це сяйво, деякі з них набагато старші ніж буть хто на нашій планеті, ці зірки бачили все: темряву, народження, та кінець. Тому якщо хтось точно знає відповідь, так це вони.

- Якось це сумно. – повернувшись до мене промовила.

Полум’я потроху доїдало останню колоду, яку я підкинув хвилин 30 тому і тьми накривала нас своїм саваном.  Єва пригорнулась до мене, з останніми відблисками вогню я подивився на її вуста і поцілував.

Під покровом тієї ночі народилося нове життя, яке записано в тій темряві та світлі зірок.