Еніл Редсворд. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

 Це були не стіни його квартири. Це був навіть не готель чи хостел, у який він мав приїхати ще на світанку. Це досі був потяг Київ-Луцьк.
 Пристаркувата провідниця зайшла до вагона й неохоче повторила той самий текст, що пів години тому:
— Шановні пасажири, у зв'язку з падінням колії...
 Він не слухав далі. Він знав, що коли приїде, уже не встигне залишити валізи в батьківському домі. Клята Укрзалізниця.
Ще одна зупинка. Стоянка двадцять хвилин.
 Хлопець вийшов, кинув погляд на велику вивіску "Кривин". Закусив губу. 
"Ще півтори години".
 Він покурив, купив вокзальний пиріжок і повернувся до купе.
 Його сусідка теж не раділа запізненню потяга. Голосно кричала щось у трубку подрузі, до якої їхала. Мабуть, виправдовувалась.
 Згодом потяг зупинився в Здолбунові. За ним Рівне, Ківерці й, нарешті, рідний Луцьк. 
 14:27. Ігноруючи, панянок, що просили допомогти з сумками, хлопчина рвонув до автобуса. Однією рукою він тримав валізу, іншою відповідав на мамин дзвінок.
— Уже їду в автобусі... 
 14:58. Вийшов на театральному  майдані. У нього було 2 хвилини до початку вистави. Біля театру стояла батькова машина, до багажника якої хлопець ледь знайшов свій старий ключ. Запхнув валізи й під звук другого дзвінка рвонув усередину театру...
 Двері ледь не зачинилися перед ним, але він встиг. Він встиг! Знайшов своє місце біля батьків, якраз коли піднялася завіса й на сцену вийшла маленька головна героїня. Схожа на нього, з таким самим русявим волоссям і ніжною усмішкою. Та, заради кого він їхав у рідний Луцьк із самої столиці. Його сестричка...
 Він не відривав від неї погляду всю виставу. А коли музика стихла, плескав гучніше всіх, із батьком пішов дарувати їй квіти. Її улюблені ромашки.
— Ти молодець. Я пишаюся тобою, — щиро мовив він, коли вони їхали додому.
 У неділю він повернеться до Києва. У понеділок знову піде на роботу. І потоне в рутині за сотні кілометрів від сім'ї.