Що відбувається у темряві. Розенда Ґібстон
— Дайте будь ласка ще ті світловідбивачки.
— Вам з котиками чи з іншими тваринами?
— Дві, якщо можна.
— Не можна, а треба! – засміялася продавчиня, розраховуючи решту.
Потопаючи в об'ємі в'язаного шарфа, дівчина пламеніла від сорому. Пальці рук та ніг затерпли, чи-то від холоду, чи-то від суперечливих емоцій.
— А, і ще дещо…. – жінка за касою враз споважніла.
Зім'явши пачку макаронів «Мушлі» в руці, дівчина пригадувала, як у сім років непомітно вихопила з прилавка магазинчика чупа-чупс. Вона перебирала в голові список того, що купила, й порівнювала з тим, що вже встигла запхати всередину рюкзака. Дихати на мить перестала.
— Бережіть себе. Мирного неба над головою, – продавчиня посміхнулась їй й перейшла до наступного клієнта.
— І... Е-е-е... вас. Вам
Вона закинула все, що залишилося, у велике відділення, і обхопивши жовтогарячий рупцак[1], вибігла надвір.
«Правило магазину: заходиш, коли ще світло, виходиш – уже смеркає. Добре, що ліхтарі ще працюють. Треба знайти вільну лавочку й перескладати все, аби донести їх цілими,» – думала вона, і за роздумами не помітила, що не защепила бігунець, а недавно куплені макарони от-от впадуть на асфальт.
— Обережніше, - їх вчасно зловив перехожий молодик з сережкою у вусі, – Це Ваше
Вона впевнено забрала з його рук макарони, почуваючись так, ніби кінець світу розпочався цієї секунди. Хлопець махнув головою і пішов. Його світло-зелені очі закарбувалися всередині неї. Десь між нездійсненними мріями та розчавленими сподіваннями. Попри відчуття тривоги, вона завжди намагалася дивитися людям в очі, аби зберігати кожне дзеркало душі в уявній галереї. Інколи задумувалась про те, що у відповідь люди дивляться їй в очі. Проте нічого не здатні побачити в вугільно-чорних ямах її так званої душі.
Лавиця знайшлась за осикою в сквері віддалік супермаркету. Овочі в різнобарвних сітках, лоток яєць, два різаних батони, енергетичні батончики, самотній банан й «мушлі» виструнчились в ряд. Ліхтар втомлено блимнув. В кишені пуховика знайшла злощасні флікери-наліпки.
Рюкзак проковтував всі її пожитки, і в ньому залишалося ще достатньо місця, аби трикілограмовий кіт заліз всередину, не відчуваючи дискомфорту.
«Корм забула купити….»
Дівчина з досади видихнула. Руки хололи.
«Якщо зараз же піду, то іще встигну заскочити. Може зоомагазин іще працює?»
За думками не зчулася, як опинилась надворі з кілограмовою упаковкою корму під пахвою.
Помисли, як заплутаний у волоссі кажан, нагромаджували в її чорнявій голівці тривоги.
А тоді
світло
вимкнули.
Згасла вивіска зоомагазину. Будинки дружно кліпнули і позакривали очі. Залишились лише ліхтарі, але й вони, засоромившись навколишньої уваги, зникли в пітьмі.
Діставши наліпки зі світловідбиваючими тваринами, дівчина начепила їх на куртку та рюкзак.
Хтозна, що може статися в дорозі. А так її можуть помітити перехожі з ліхтариками чи водії – фарами. Стиснувши під рукою корм, вона почимчикувала додому. Миготіли гірлянди, стурбовано колихались свічки на підвіконнях, і сніг довкола сяяв під світінням місяця.
Почувся дитячий сміх й кумкання жаб. Взимку? Вона не зупинялася. Не озиралась. Навіть більше – прискорилась, щораз ступаючи ширше.
Хлюпотить талий сніг під кроками босих ніг. Ліхтарик на телефоні як на зло не хотів вмикатися. Аби йому повилазило! Залишалось бігти.
Попереду замиготіли вогники. Люди! Чим ближче вона буде до людей, тим більше в безпеці.
Тільки-но вона змогла наблизитися до джерела хиткого світла, по шкірі пройшлися сироти.
Боса дитина. Дівчинка в полотняній сорочині, років шести-семи, тримала свічечку й кумкала.
Брюнетка міцно заплющила очі, аби звернути все на її хитку свідомість. Розбурхану уяву. Бодай щось....
— Хре-ста, – мовило дитинча, і хор хриплих голосів повторив за нею.
«Ці всі вогники…. Вони теж діти зі свічками? Де ж їхні батьки? Якийсь масовий флешмоб влаштували перед комендантською годиною, аби випадковий сєпар в штани наклав?» –розум вперто відмовлявся приймати це все за реальність.
Коли вона знову наважилась подивитись, тієї дитини не стало. Або дівчинка згубилась, адже тепер перед чорнявою стояло з десяток дітей зі свічками в руках.
— Потерчата, – прошепотіла вона, хапаючись за шарф, щоб не закричати.
На назві її знання цих істот завершувались. Була б тут її подруга, миттю б знайшла вихід. Але ж ні! З усім таємничим та невідомим обов’язково має поталанити саме їй.
– Агов! Дівчино з «мушлями», як тебе звати? Хочеш, порятую?
Пропозиція незнайомця з-за спини звучала так легко, ніби її раптом запросили на побачення.
— Ніна. Так, було б дуже доречно
Дівчина не наважилась повертатися спиною до потерчат. Голос невідомого звучав цілком людяно.
— Тоді я трохи влізу в твою зону комфорту, не заперечуєш?
Очевидно, не було потреби давати йому відповідь, адже наступної миті Ніну підхопили на руки й понесли куди подалі від нехрещених дітей.
Блимнув ліхтар, мов маяк, неначе острів спасіння для кораблів, що заблукали….
— Зараз буде світло, вони трохи розбредуться. Хіба ти не знаєш, що́ відбувається в темряві?
[1] Рюкзак (закарпатський діалектизм)
