Що відбувається у темряві. Людмила Пуляева

Ця історія почалася ще тоді, коли не було мобільних телефонів, комп’ютерів у кожній хаті, а дітвора збиралася в дворах і бавилася в піжмурки, “козаки-розбійники”, “класики”... А викликали друзів, гукаючи під балконами: “Іра!!! Леся!!! Микола!!!”

В нашому дворі жила сліпа дівчинка. Вона не була сліпою від народження, але в 11 років захворіла якоюсь складною формою грипу і це дало ускладнення на зір. Одного ранку Наталя прокинулася і зрозуміла, що ніч для неї не закінчилася. Спочатку подумала, що може справді ранок ще не настав, але з кухні чуллся брязкання посуду, а ніздрі лоскотав запах яєшні і кави – мама готувала сніданок.

Наталя зробила ще одну відчайдушну спробу розплющити очі, а коли зрозуміла, що вони таки розплющені, але геть нічого не бачать, то закричала – на всю силу своїх дитячих легень. З кухні прибігла перелякана мама, обняла дівчинку, почала примовляти, що все гаразд, що їй приснився страшний сон…

• Це не сон, мамо! – крикнула Наталя. – Я нічого не бачу!

Ольга Петрівна взяла в долоні обличчя доньки, подивилася в її широко розплющені, наповнені сльозами і жахом очі.

• І мене не бачиш, Наталочко?
• НІЧОГО не бачу! Ні-чо-го! – по складах вимовила дівчинка і заридала.

Жінка пригорнула доньку до грудей і вони двоє вже не стримували невтішних ридань.

З того дня для Наталі почалося інше життя. Куди тільки не возили батьки свою єдину доньку – відомі офтальмологи, клініки, навіть до кількох знахарок зверталися. Всі розводили руками: мовляв, медицина тут безсила. І родині довелося з цим змиритися і вчитися жити з дитиною, для якої світ поринув у темряву.

Наталя мужньо витримала всі походи по лікарях-клініках-знахарях. За кілька місяців дівчинка подорослішала і змужніла. В свої одинадцять вже розуміла, що життя буває жорстоким і несправедливим, але, попри все, треба цінувати кожну мить.

Дівчина продовжила заняття музикою. Щоправда, музичну школу, яку вона відвідувала вже кілька років, довелося залишити, а натомість вчителька приходила до них додому. А ще довелося перевестися зі звичайної школи в школу-інтернат для слабозорих і незрячих, освоювати шрифт Брайля… Фактично, починати навчання з нуля, живучи в темряві.

Час ішов. Наталя вже давно не гралася в піжмурки і не скакала в класики з сусідськими дітлахами. Виходила з паличкою на прогулянку біля свого будинку і ходила вздовж тротуару туди-сюди. Іноді до неї підходили колишні друзі по спільних дворових забавах, питали, як справи, як їй ведеться в новій школі. Наталя неймовірно раділа цьому спілкуванню, хоча діти не надто часто залишали свої ігри, щоб підійти до незрячої дівчини.

Одного разу Андрійко – бешкетних і фантазер – придумав гру, в якій Наталя мала головну роль.

• А давайте уявимо, що ми всі втратили зір, - сказав хлопець, коли ватага дітвори зібралася грати в «козаки-розбійники».
• Як то? – не зрозуміла Ілона.
• Дуже просто, - взявся пояснювати Андрій. – Беремо в гру Наталку – вона в нас буде головна. Заплющуємо очі і описуємо свої відчуття. А Наталка нам буде розповідати, як вона дає собі раду в суцільній темряві.
• Ото ти придумав! – вигукнув Дмитрик, але підтримав друга.

Як не дивно, в незвичну гру погодилися грати всі. А тут і Наталя вийшла зі свого під’їзду, постукуючи паличкою по асфальту. Дітлахи оточили дівчину:

• Привіт, Наталко! Як ти? Як настрій? – сипалися запитання з усіх сторін.
• Та все гаразд, начебто, - невпевнено відповідала дівчина, заскочена такою раптовою загальною увагою.
• А ми тут гру придумали, - підійшов до неї ближче Андрій. – Ми всі закриємо очі і спробуємо уявити, як воно – нічого не бачити. Але хочемо, щоб ти нам розповіла, як ти навчилася з цим жити. У темряві тобто.

Наталя на кілька секунд замислилася, а потім сказала:

• Насправді я почала набагато більше бачити, коли осліпла.
• Та ну! Як це? – майже хором вигукнули хлопці і дівчата.
• Я не впевнена, що зможу вам це пояснити, але спробую. Коли я зрозуміла, що вже ніколи не побачу сонячного світла, то мало не впала у відчай. Але згодом, змирившись з необхідністю жити в темряві, я почала вчитися орієнтуватися в просторі, вслухаючись в звуки, для мене іншого сенсу набули дотики і вивчення предметів методом обмацування. А потім раптом в мені наче увімкнулося внутрішнє світло. Все, що я чула, до чого доторкалася, я наче бачила внутрішнім зором. І нарешті зрозуміла, як воно – світитися зсередини.

Підлітки слухали, затамувавши подих. Потім, не змовляючись, заплющили очі і почали прислухатися до своїх відчуттів.

- Найголовнішого очима не побачиш, - слова Аліни - дівчини, яка ніколи не розставалася з книжкою, навіть коли виходила гуляти, прозвучали як одкровення. - Я зараз читаю “Маленького принца” Сент-Екзюпері, - наче виправдовуючись, додала Аліна.

- А він правий, твій принц, - замислено промовив Андрій.

...Пройшли роки. Доля розкидала колишніх друзів по різних куточках України. Але тоді, в далекому дитинстві, ніхто з них і не підозрював, що уміння жити в темряві знадобиться їм після 24 лютого 2022 року: кому в укриттях, кому в квартирах під час вимкнення електроенергії, а кому і в окопах...