Грицик Рівний. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У мене було дві хвилини, щоб убити дракона.

Стільки виділила Рада — рівно дві. Після трьох ночей гуркоту з гори й того, як розпечений дим вкрив долину, вони вирішили: дракон небезпечний. «Цього досить, якщо ти справді готова», — сказав наставник і вручив мені меч. Далі — або перемога, або ганьба.

Дві хвилини, щоб довести, що не даремно носиш їхній герб на плечі. Що ти не боїшся — не сумніваєшся — не вагаєшся.
Що можеш. Що чогось варта.

Печера тріщала під ногами, а з глибини долинав гул — мов грім, що ось-ось впаде на голову. Я озирнулась: із темряви виринула величезна луска, що блищала, наче розпечене залізо. Дракон! Його очі палали яскравіше за сонце, а з пащі вилітали язики полум’я.

Я не вагалась. Меч в руці загорівся від його жару, і ми кинулись одне на одного.
Вогонь і сталь розривали повітря, земля тремтіла від ударів лап і клинків. Я стрибала, ухилялась, ковзала, відбивала блискавичні атаки та шукала слабке місце. Мої легені горіли, руки тремтіли, але я знала: дві хвилини — і все.

Ноги вже не тримали, руки тремтіли, а він — здавалось, не зупиниться.
Та раптом дракон відступив і посунувся вбік, пропускаючи мене вперед. Я перевела подих, і вогонь у його очах раптом змінився — замість ворожості там з’явилась втома і розгубленість. Мої очі впали на камінь, що перекривав єдиний вихід із печери. О, святі небеса.

Дракон повільно обійшов мене, ледь торкаючись землі лапами, і незграбно почав тягнутися носом до каменю. Я нахилилась і підняла край.                                                  Він мовчки пройшов крізь прохід, не оглядаючись.
Печера знову занурилася у тишу, а я стояла, вдихаючи холодне повітря. Він просто хотів вийти.

Виділені мені дві хвилини закінчились. А разом із ними — впевненість, що я знала, навіщо сюди прийшла.