Шаманов Михайло. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Час зараз не сприймається, як фізична одиниця. Ну, ось в дитинстві я рахував дні до свого дня народження, або до Нового року. Через 36 днів я отримаю подарунки. І вже легше жити. До дорослого життя - ще п’ять “днів народжень”. До війни я любив рахувати: до кінця робочого дня - пару годин і можна валити. До вихідних - ще три робочих дні. Через п’ятнадцять хвилин - обідати, а через місяць я можу писати заяву на відпустку. А до десятого числа щомісяця має бути зарплата. Тобто була якась часова логіка і послідовність причино  наслідкових ланцюгів.

На війні час ділиться на ніч і день. На “спиш - не спиш”. Ми не могли згадати, який сьогодні день тижня. А іноді навіть забували,  який місяць. А яка різниця? На годинник дивився лише у випадку, коли рахував скільки залишилось поспати до бойового виїзду. На «нулі» хвилини повзуть, як равлики по мармуру. Години вимірюється кількістю цигарок, ковтків води, і батареями для Мавіка. Секунди - проміжком між “виходом” і “приходом”. І цей проміжок найчастіше, зменшується. Настрій поділився на - “виспався” -”не виспався”. Причому, другий тип мав перевагу майже завжди.  

Час зупинився. Минуле - дивні спогади про яскраве цивільне життя. Майбутнє - примарна ненаукова фантастика. Більше схоже на мрії: колись я заведу собаку, колись я питиму каву у Відні. Кататимусь Драгобратом на борді. Пробіжу марафон. Але планувати не має жодного сенсу. Бо в будь який момент пролунає крик командира: «Олені,(він так лагідно нас називав) дві хвилини на збори!» У мене було дві хвилини, щоби бути готовими до всього, що може трапитися з людиною на війні!