Величко Тетяна. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У неї було 2 хвилини, щоб попрощатися зі своєю сім'єю. Дівчина усвідомлювала, що, можливо, це останні хвилини, які вона взагалі може провести тут, у рідному будинку, бо вже сьогодні вирішила йти воювати. Що відчувала в ці хвилини?

Страх, бо невизначеність майбутнього неабияк лякала, бо не знаєш, що може трапитися з близькими людьми.. Що буде з матусею, батьком, з рідним братом, якому ще й дев'яти не виповнилося? 

Біль, бо ти проста людина, яка тільки-но увійшла в доросле життя, а вже йдеш жорстоко і безжалісно вбивати...

Тверда рішучість, бо йдеш захищати свою країну, домівку, друзів, близьких. Боротися за  майбутнє українських дітей, яким випала дуже жахлива доля. Вони повинні насолоджуватись життям, сміятися, стрибати, радіти...А не прокидатися посеред ночі від таких страшних, смертоносних вибухів. Рішучість та впевненість, бо хто, як не вона, захистить їх?

І, така потрібна зараз і завжди, Віра, Надія та Любов...
Віра у краще майбутнє, коли закінчиться ця клята війна. В Україну та в українців, які разом відстоюють свою домівку.

Надія на те, що все буде добре. Що українці вистоять та подолають ворогів, які безсоромно намагаються знищити Україну.

І Любов. Саме завдяки любові ми всі не просто беземоційні роботи, а люди, які здатні відчувати. Любов усіх нас гріє, надихає, саме через неї ми готові йти у найнебезпечнішу подорож. 

Дівчина дивиться на свою родину з величезною повагою та любов'ю. Вдихає запах рідного, такого милого серцю, дому. Закарбовує в пам'яті світлі обличчя рідних. Дивиться, здається, в останній раз... Та йде... 

                                .           .          .

Вона відчула теплі рученята братика , які стисли її в обіймах,  бачить сльози радості батьків і чує від них такі довгоочікувані слова: " З поверненням, доню. З ПЕРЕМОГОЮ!"
Невже цей день настав?