Що відбувається у темряві. Світлана Вітер

Марічка, ледве переступивши поріг, почула такі кохані, дзвінкі голоси своїх дітлахів.

• Мама, мама прийшла! – наввипередки біжучи коридором, щебетали її пташенята.

Попереду завжди вибігала п’ятирічна Оленка, а позаду неї семирічний Ромчик. Мама завжди їм приносила щось смачненьке, навіть якщо пленталася з роботи стомленою.

Присівши біля вхідних дверей на крісло, простягнула малечі два великих червонобоких, запашних яблука.

• Сьогодні мама пахне яблуками! – радісно вигукнула Оленка.
• Помити і з’їсти після вечері.
• Вони вже повечеряли, – почувся з кухні голос бабусі Галі, – ти затрималася на роботі, ми на тебе не чекали.
• Так, у нас була квартальна звітність. На хвилинку присіла і роздягатимусь.

Не встигла Марічка помити руки, як у будинку вже звично вимкнули світло. У поєднанні з темрявою нешвидким кроком попрямувала на кухню. Там засвітила свічку, що стояла на підвіконні, вхопила в руку бутерброд і без поспіху, аби полум’я свічки не витиналося як змій, пішла у кімнату.

Посеред кімнати на товстому ворсяному килимі, присівши на коліна, мов два горобчики, розмістилися діти. Вони терпляче чекали, щоб матуся засвітила їхню улюблену ароматичну свічку, яку у магазині з матусею обирала Оленка. Вона довго перебирала у своїх рученятах подані продавчинею свічки, аж поки піднесено не оголосила: «О, беремо цю, з ванількою! У неї особливий запах бабусиних пирогів».

Марічка засвітила ще й цю свічку і в кімнату увірвався разом зі смачним ароматом, тусклий, але такий бажаний вогник світла, а також непереборне бажання дітей у цю мить побігати і побешкетувати.

Марічка настільки була стомленою, що дитячі пустощі їй здавалися суцільним гулом.

• Діти, не набийте у темряві собі гулі на лобі, – видавила протяжно мати, – ви ще іграшки не зібрали.

В кутку кімнати завжди стояла коробка з написом дитячим почерком «Наші іграшки».

• Все має бути на своїх місцях, – любив повторювати бабусині слова малий. Ось і підписав коробку та командним голосом щовечора на правах старшого брата наказував Оленці збирати своїх лялечок і ведмедиків.

Поринувши в обійми м’якого дивану, Марічка перелистувала новини фейсбучних друзів та мимоволі натрапила на вірш знайомої, з якою навчалася в університеті.

• Хм, не звертала раніше увагу, – сама до себе проговорила Марічка і перейшла на сторінку авторки. - Діти, – гукнула вона, давайте я вам дещо прочитаю. Листаючи сторінку, знаходила вірші про природу, село, патріотичні про війну, які стала читати вголос. Дітвора зупинилася біля матусі. Оленка несподівано для усіх з розбігу чкурнула до бабусі Галі на коліна. У кімнаті втамувалася така тиша, що й під час читання маминої казки на ніч не завжди панувала.
• Мамо, а чиї це вірші, – запитав Ромчик.
• Моя знайома пише.
• Пише? – здивовано перепитала Оленка. – А так буває, що поети живуть тоді, коли й ми?

Мати і бабуся не втрималися від сміху.

• А чому ні, моя квіточко?
• Ти розповідала нам про Українку Лесю, Шевченка і ще когось, я вже й забула, які жили тоді, коли ще бабусі на світі не було, - замислено і повільно висловилася мала.
• І в наш час є такі ж люди, які пишуть поезію.
• А як у них це виходить, - заторохтіла як сорока, Оленка.
• У них є талант.
• Талант від Бога, – додав Ромчик, чим знову викликав щиру посмішку дорослих.
• А вірші цієї тітоньки нам теж доведеться вчити напам’ять? - не втихала із запитаннями Оленка.
• А чому ні? Вам же сподобалося?
• А хто такі поети? Це люди, яких усі знають і вони все життя пишуть вірші. – відповіла сама собі дівчинка. - А давай зателефонуємо до твоєї знайомої, я хочу з нею познайомитися і дізнатися як правильно написати вірш. Уявляєш? Йду я така в дитсадок, а там на свято зачитую свій вірш. Уявляєш? Яка я стану популярна.
• І в кого ти така вдалася? – засміялася бабуся.
• Я хочу все знати, а ще я хочу, щоб мене також знали всі.
• Тебе вже й так увесь наш багатоквартирний будинок знає. Ти ж, як реп’ях, чіпляєшся до кожного, давайте поговоримо.
• Бабусю, я не реп’ях, а досить активна, цікава і допитлива дівчинка. Так говорить наш сусід Валентин. Пам’ятаєш, він мені навіть валентинку подарував? Можливо він мене любить, - поправивши по діловому русявого чуба, продовжила красуня. – Але ж нащо він мені такий старий? Йому вже виповнилося аж одинадцять років.
• Звісно, що так, - таким же діловим тоном зауважила бабуся.

В кімнаті раптово підморгнула електрична лампочка і осяяла світлом все навкруги.

• Ну, ось, з вами цікавими і темряву пересиділи.
• Уррраа! – застрибала малеча.
• І темряву пересидимо, і перемогу дочекаємося. Слава Україні! – голосно випулила Оленка. Вся родина знову засвітилася щирими усмішками.
• Так і буде! – поцілувавши в рум’яні щічки доню та сина, промовила Марічка.