Що відбувається у темряві. Цюп'яшук Євгенія
Морозний сонячний ранок.. і головне тихий. Цвірінькають горобці та допомагають жовтопузі синички. Вітерець ледве колише верхівки дерев, з гілок на землю легенько летить іній, яскраво виблискуючи на сонці. Подякувала Богу, за те, що ранок настав. Зараз, як ніколи це важливо. А далі все як зазвичай. Вливаєшся в коловорот своїх життєвих справ. І лише новини із тимчасово окупованих територій змушують здригнутися і задуматись над життям, в черговий раз проклясти немічних людей, які ступили на нашу землю.
День минув. Тихо насувається вечір. Все навколо знову огортає темрява, залишаючи наодинці зі своїми думками й на самоті із власними роздумами… Коли не видно навіть пальців рук, мій мозок створює нову реальність. Реальність, де фантазія та самоіронія набирають ще більших обертів….Тут - зовсім інша я. Темрява дозволяє мені відчути себе слабкою маленькою дівчинкою, як колись в дитинстві.
Коли темінь огортає кімнату і навколо стоїть смертельна тиша, я починаю колупатись всередині себе. Мої думки вилазять назовні та не дають спокою божевільній голові. Можливо ти знаєш, як їх стримати?
Обожнюю темряву. В ній ти можеш бути самим собою. В ній, ховається біль, про який досі ніхто не здогадується. В тенетах темряви можна приховати заплакані очі. Огорнувши своєю тінню, вона висмоктує з мене всю правду. Сумніви та докори не залишають дурну головешку.
Закривши очі, доводиться дати волю своїй фантазії. Вона мрійливо створює плани на майбутнє, поступово,крок за кроком вигадує безглузді та неосяжні завдання. Бууумм… і ти знову повертаєшся до реальності. Знову і знову закреслюєш свої цілі, які зруйнували кляті загарбники. І весь світ наче зупинився.. В календарі досі 24 лютого, а на годиннику 4:20. Всі плани, думки і мрії пішли до біса. Всі ті проблеми, які були до цього моменту просто зникли, ніби розчинились у просторі. В голові з’явилась ще більша метушня із думок. Найголовніша з них - «Як вижити? Як перестати звинувачувати себе в тому, що я жива? Що не я , померла від ракетного удару? Не я страждаю на руїнах розбомбленої багатоповерхівки, десь там, у Дніпрі? Як перестати картати себе за те, що я можу усміхатись та спокійно прокидатись у тепленькому ліжку? Як жити, знаючи що кожного дня на Батьківщині гинуть рідні незнайомці?
Більше ніколи не буде, як вчора…і хто зна, чи наступить новий день? Хто зна чи доживемо ми до завтра, чи взагалі варто будувати плани на майбутнє?
Як форматувати власні думки та натиснути клавішу «backspace» в своїй голові? Достатньо міцно заплющити очі, обійняти подушку і зануритись у глибокий сон, забувши про усі проблеми. Кліп. І знову сонце огортає обличчя своїми променями, та ласкаво лоскоче щічки. Настав ранок…
