Що відбувається у темряві. Дарина Янчук. Гром буде охороняти

Я не міг узяти слід. Принюхався ще. Навколо тільки дим і запах машин. Я любив їздити на передньому сидінні. Тоді поряд сидів мій Хлопчик, а позаду вовтузилися його малі. 

Сьогодні (а чи сьогодні?) Хлопчик бігав від одного подвір'я до іншого, потім скидав у машину сумки, кричав на малих, коли ті плакали. Їхня мама весь день була в хаті. Час від часу щось вило, а потім грюкало. У мене шерсть дибки ставала. Я  боявся носа з буди висунути, але коли грюкнуло так, що у мене ледь голова не луснула -  вистрибнув і завив.

Потім, коли стало тихіше, до нас прийшла стара, яка іноді давала мені печиво. Я вийшов їй назустріч і закрутив хвостом. На плечі у неї була велика сумка - звідти пахло ковбасою. Я потерся їй до ноги, чекаючи ласого шматочка, але вона навіть не почухала мене і рушила до хати.

Вийшла, коли стало вже зовсім темно. А за нею — мій Хлопчик. Він міцно тримав за руки обох малих, а на плечах ніс великий наплічник. Мама малих також вийшла на вулицю, вперше за сьогодні.
Хлопчик підійшов до машини, відчинив, кинув туди рюкзак.

- Сідайте,- сказав так, як колись казав мені. А потім повернувся до хати і виніс миску каші з м'ясом. Я облизався. Він підійшов до моєї буди, поставив миску і сказав:

- Їж, Громе. Хороший мій...

Я впорався швидко. А тоді він, як завжди увечері, відпустив мене з ланцюга. Я вдячно лизнув його в щоку. Вона чомусь була солона. Мій Хлопчик погладив мене по голові і ще раз повторив: "Хороший", а тоді пішов до машини. За мить звідти почувся крик його малої:

- А Гром? Я не хочу без Грома!

Мала відчинила двері і побігла до мене. Мій Хлопчик вийшов за нею. Мала обійняла мене за шию, а на мою шерсть упало кілька краплин, які швидко стали крижинками.

- Я не хочу без Грома! - повторила.

Мій Хлопчик опустив очі.

- Гром буде охороняти,- він присів біля мене, а я махнув хвостом. Так, буду! Я хороший пес!

З очей малої й далі котилися сльози. Мій Хлопчик обійняв її і сказав:

- У нас немає місця. Або тьотя Люба, або Гром, розумієш?

Вона кивнула, але не перестала плакати.

- Я візьму його на руки!

- Ти їдеш на руках у мами. 

Знову щось протяжно завило. Я затремтів, а тоді лизнув долоню малої. Мій Хлопчик посадив її на плечі й поніс до машини.

Машина поїхала, ворота ж лишилися навстіж. Чому він їх не зачинив? Адже завжди робив так увечері! Я мав охороняти, але кого? Тут немає моїх людей! Від них пахло сумом.... Я їм потрібен!

Вибіг за ворота. Навколо — лише темрява. Я принюхався і взяв слід. Біг і біг. Не зупинявся, бо боявся перестати їх чути. Позаду щось голосно бахнуло. Лапи пекли, горло теж. Почав падати сніг. Шерсть уже не захищала від вітру. Але я біг, поки лапи не перестали слухатися.

Я вже не чув моїх людей. Навколо пахло димом. Сил вистачило тільки на те, щоби лягти в кущах біля дороги і тихо заскавчати. А потім мене забрала темрява.

***

Я відчув світло і насилу розплющив очі. Але мене засліпило, годі було щось роздивитися. Де я?

Аж тут ніс уловив рідний запах, а тоді почулося:

- Гром! Гром... Живий!

Хлопчик, улюблений Хлопчик поклав мою голову собі на коліна і дмухав мені на вуха. Потім узяв на руки і заніс у машину. Там не було малих і мами. Він дав мені теплої води і накрив мене курткою, яка так затишно пахнула ним. Ставало світліше. Сходило сонце. Ми знову були разом.