Що відбувається у темряві. Олександр Кравченко
- Збирайся. Вставай давай. Пропустимо.
Шо? Де? Мені в мої 7 років не те, що пощастило розумом, але й не то що недосипали чуйки. Субота ж. Навіщо так? І не дев'яте ж травня, щоб старий вже зранку хильнув. Тримаю позицію сплячої людини. Може й прокатить.
- Гей! Добрий ранок. Мале. Давай хутко!
Діло серйозне. Але точно хильнув вже зранку, тож десь можна і собі бонуса урвати. В будь якому разі, спати він не дасть. Тож мобілізуємось, і перетворюємо цей ранок на свою користь.
- Діду не гарчіть на мене. П'ять хвилин і буду готовий. Дайте тільки священну вбиральню побачити. І я з вами.
Дід повільно відступає, йде в нутрощі квартири, шарудить пакетами, нажитим і прожитим. Приговорює збуджено сам до себе. Він щось придумав, це точно я знаю.
- Діду, а купи морозива?
- Не на часі. Йдемо скоріш. Пропустиш все.
Провулок. Трошки осторонь - скамійка. Гарна, стара, з подихом міста, він її любить. На висоті. Вид - чи не на все містечко. Липи з дубами зверху від сонечка боронять нашу думку. І нашу совість.
- Діду …
- Тихо ти. Прийшли. Сідай. Дивись.
- На шо?
- Сідай кажу.
Посміхається. Дістає з сумки пляшку, скатертину, трошки сиру, конфєти. Я сідаю з самого краю. Мені цікаво і комфортно. Бо по-перше, я вже прокинувся, а по-друге, дід завжди щось вигадає таке, що мені до душі. Він робить повільною машинерією своє діло. Але педантичніше, ніж завжди. Це вже витвір дідуганських мистецтв. Все розкладено й нарізано. Налито й посмаковано. Блищить і запрошує до розмови, або до бійки. Дід шось задумав. Точно-точно.
- Я от пам'ятаю, поп у нас був. Чудернацький, сил нема (випиває, закусює конфетою). Збирав нас малих і конкурси робив. Ви, каже, будете за Леніна і стойте ліворуч, а ви за Троцького будете і логічно, що ставайте праворуч. А потім ми дискутували. Ну як. Намагались принаймні. Ми ж то ні в зуб ногою, хто там злодій, а хто там інше казав. А переможцям - яблука. Так от все було.
- Діду, а далі шо? Хто виграв.
- А виграли, синку, німці.
Дід уже випив добрячих півпляшки. А мені і без того був добрий день. Лагідно все так якось і місто навкруги, і моє світобачення. Ще й конфєт багато.
- Діду, а нащо ми тут?
- Взагалі…(тут він замислився). Взагалі, щоб кохати. Не то, шо жінку. Чи клаптя землі якоїсь. Чи, не дай боже, царя п'яного і дурного. Взагалі. Все кохати. Працю свою. Думку свою. І тоді буде і навкруги кохання. Я так думаю.
- Так а тут саме, що ми кохаємо?
- Секунди, синку. Тут ми кохаємо секунди (доливає собі останнє з пляшки, але не п'є).
Дід дивися за горизонт, так і тримаючи того стаканчика в руці. А мені шо? Жував собі ті солодощі. Сидів, та й на ноги дивися. Гарний день, що й не кажи.
- Почалось (випиває той останній гранчак).
- Шо почалось, діду?
- Ти не бійся. Воно, коли душа справжня, то нема чого боятись. Вона завжди зродить, як і земля наша. Моя вже ні, а твоя точно. Не бійся. І пробач мене. Пробач за те, що не змогли. Ми не побачили. Може й бачили, але нічого не зробили. Пробач. Пробач синку.
Ракети вривали землю жадібно. Он один гриб красивий, а от і інший. Далі я вже не бачив. І не відчував. Так - це було красиво, шалено красиво. Шалено красиво і несправедливо. Дякую Діду. Але ж мені тільки 7 років. І десь 80 непрожитих. Тож з іншої точки зору - йди до біса. Йди до біса діду - і гори в пеклі. А я буду поряд. Жувати останні конфєти.
Темрява.
