Онишків Вікторія. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
У нього було лише дві хвилини.
Дві хвилини, щоб зупинитися, повернутись, залишитись.
– Зачекай, Алексе, будь ласка, поговорімо… Я не хочу тебе втрачати, ти для мене не просто хтось… – голос Белли тремтів, як останній осінній лист на віт-рі, що от-от впаде.
– Розумієш, тобі буде краще без мене, – сказав він тихо, ніби сам собі. Сказав – і поставив крапку, холодну і безжальну.
– Я ж думала… – вона ковтнула сльози, – я думала, ти теж відчуваєш…
Він мовчав. Просто мовчав. Бо не знайшов у собі сили брехати чи сказати правду.
Він відвернувся.
І пішов.
Її очі розчинились у мокрому склі перону. По щоках бігли гарячі, нестримні сльози. Вони не просто текли – вони палили, вирізаючи на її серці шрами, які ніколи не зникнуть.
Усе, що було між ними – розмилось, як фарба, що потрапила під дощ.
Дві хвилини…
Лише дві хвилини – і поїзд вирве його з її життя, як сторінку з книжки, яку вже ніколи не дочитаєш.
"Алекс, прийди… – благала подумки, стискаючи пальці до болю, – скажи, що любиш. Скажи, що це помилка. Що ти не хочеш йти..."
Секунди зникали безжально.
Потяг скреготів, набираючи хід.
А він…
Він не прийшов.
Він не прийшов.
І саме в ту мить вона зрозуміла – любов може не кричати, не ламати, не роз-ривати навпіл. Вона може просто… мовчки не повернутись.
Назавжди.
Умови літературного конкурсу драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»
Усі учасники конкурсу:
https://md-eksperiment.org/category/konkursy/u-mene-bulo-2-khvylyny-shchob
