Тешекюр Едерім. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Щире щастя

Якось восени я написала нашому сімейному лікарю в Вайбер, як завжди, про те, що дитина заслабла на щось. Відповіді не було, але і хвороба сама минула. Через деякий час стало відомо, що наш сімейний на тривалому лікарняному... А потім краєм вуха я почула, що він потрапив у аварію.

На початку січня у супермаркеті я помітила чоловіка на інвалідному візку біля кас. За тридцять метрів роздивитись обличчя було неможливо. Незважаючи на всю ситуацію в країні, військові на візку мені ніколи не траплялися. Коли я із продуктами дійшла до кас, чоловік на візку вже від'їжджав, доволі швидко. По потилиці я зрозуміла, що це наш лікар. Наздогнати його було нереально, залишалось просто дивитись у слід. Мені здалося, що чоловік їхав сумно, шапку одягнув різко і повернув за дім якось невимовно самотньо. Я йшла за своїм звичайним маршрутом думаючи, що робити, якщо (коли!) ми зустрінемося. По-перше, назвати по батькові, як раніше. Якщо я його побачила, значить, він тільки зараз після довгих місяців почав бувати на вулиці. Це не аби яка радість! По-друге, запитати, який прогноз, а там як піде.

Через два тижні у мене зламався телефон. У п'ятницю після роботи я несла його на ремонт і зустріла Сергія Анатолійовича. У мене було 2 хвилини, щоб здійснити свій план.

Наш лікар хотів проїхати повз мене, але я заговорила: "Здра-а-астуйте, Сергій Анатолійович! Як ваші справи?". Він посміхнувся, впізнаючи, розповів, що прогноз позитивний – ходитиме, тільки кістки поки що не зростаються і наступати не можна. Я зраділа тому, що труднощі його тимчасові. І на прощання Сергій Анатолійович посміхнувся щирим чистим щастям. Такого я, здається, ніколи не бачила. В амбулаторії він посміхався, звичайно, але посмішка була серйозною (якщо можна так сказати), тому що перед ним хворий, і в очах були схеми лікування та інші заклопотаності. А тут без жодних обмежень, посмішка від всієї душі.