Тетяна Ош. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У ліфті

Я зайшла до ліфта, двері підозріло бемкнули, ліфт сіпнувся і завмер. Кнопки почали миготіти, стінки ліфта несподівано стали дзеркальними і я побачила відображення незнайомки з моїм обличчям.

- Привіт, - сказала вона з дзеркальної стіни. - Нарешті ми зустрілися.

Моє серце закалатало. Ліфт не рухався, а на табло поверхів заблимали дивні символи замість цифр.

- Хто ти? - у мене пересохло в горлі, бо повітря у ліфті несподівано стало сухим.

- Твоя тінь, - посміхнулася вона. – Чому ти мене приховуєш від усіх? Я теж хочу бути живою, як і ти. Давай поміняємось місцями. Назавжди.

У дзеркальній стіні з’явилися тріщини, крізь які потекла темна в’язка рідина.

- Вибирай швидко, - сказала незнайомка. - Або ти залишаєшся тут, у дзеркальному світі, а я займаю твоє місце там, у реальності. Або...

- Або що?

- Або ми обидві зникнемо.

У кутку дзеркальної стіни спалахнули червоні цифри: 1:59, 1:58, 1:57... Я зрозуміла - у мене було 2 хвилини, щоб прийняти найважливіше рішення у житті.

Ліфт різко смикнувся вниз. У дзеркалах почали множитися мої відображення - десятки, сотні версій мене, кожна трохи інша. Одна плакала, інша сміялася, третя беззвучно кричала.

Тріщина в головній дзеркальній стіні розширилася. Крізь неї простягнулася рука.

- Час вийшов, - сказала моя тінь і схопила мене за зап’ястя...

Двері ліфта відчинилися на першому поверсі. Серце продовжувало калатати, на обличчі виступів піт, я подумала, що виглядаю мабуть дуже дивно.

На щастя, у просторому вестибюлі було дзеркало – потрібно було привести себе до ладу.

Моє дзеркальне відображення відчайдушно стукало долонями по склу зсередини, беззвучно кричало, намагаючись щось сказати.