Макаренко Оля. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

На вулиці завивав шалений вітер, дощ болючими краплями пронизував блакитну лляну сорочку. Кінець вересня давався в знаки. У своїх руках він все ще стискав, поранений негодою, букет квітів. Ручка дверей зрадливо не опускалася, а постать, мов скеля продовжувала чекати й сподіватися на чудо.

- Чому я не скористався останнім шансом і відпустив її під вінець, - наче маятник закономірно пульсувала така думка у його скроні, - Чому не сказав правди?

У той момент він не відчував ні холоду, ні болю, ні дощу, що річкою стікав по обличчю і падав під ноги, наче час. Йому здавалося, що звідси вже немає дороги у щасливе життя.

Несподівано двері відчинилися. На поріг вийшла, тримаючи в руках парасольку, Стася. Щира усмішка дівчини осяяла все навколо:

- Чому стоїш і не стукаєш? Мокнеш, мов кіт під дощем? Проходь, будемо святкувати. Зверни увагу, що я зовсім не образилася на те, що ти не встиг на церемонію)

- Я просто не зміг, - ледь прошепотів він у відповідь.

Ще хвилину він мовчки стояв і дивився зачарованим поглядом дівчині в очі. Стася ніяково відвела погляд. Тим часом на порозі з'явився Степан. Він впевнено взяв її за руку на якій, наче золотий кайдан, виблискувала обручка. Стася виглядала щасливою і ще раз запросила пройти до будинку, де чекали гості. Він, тремтячими руками, поклав квіти дівчині в руки і з важкою усмішкою сказав:

- Вітаю.

Постать хлопця поволі зникла за рогом вулиці, розсіюючись, наче в тумані. Стася, нічого не розуміючи, ще довго стояла на порозі.

- У мене було 2 хвилини, щоб сказати правду, але тепер лишається все життя, щоб мовчати…