Сова Лісович. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

«Мить у міжчассі»

У неї було 2 хвилини, щоб вирішити.
Холодний вітер вигравав у хвилях її темного, з мідним відблиском волосся. Вона стояла на широкому балконі Академії Темпораліс – з білосніжною балюстрадою, обвитою трояндами, що пахли забутими снами. 
Поруч - він. Молодий маг, перший, кого вона зустріла в цьому світі. Волосся чорне, подовжене, трохи сплутане вітром. Погляд серйозний, але не лякаючий, скоріше впевнений і готовий до будь-якого виклику.
- Якщо не підеш зараз - залишишся назавжди, - мовив він, спокійним голосом із ледь вловимою гіркотою.
Попереду мерехтів і манив до себе портал - пульсуюче рідке дзеркальне коло, наповнене мільйонами спогадів. У ньому жевріло все те, що вона залишила позаду: довгі, сірі коридори інтернату, де завжди пахло пилом і байдужістю, холодні безмовні ранки і вечори, коли хотілося зникнути назавжди. Там були її батьки - далекі, відсторонені, ті, хто колись просто віддав її, як непотрібну річ. 
 Але зараз… її це майже не турбувало.  Здається, вона нарешті відпустила все це, хоч і не без болю.
Бо тут, у світі, де магія бриніла в кожному подиху, де не потрібно було прикидатися чи ховати свої думки, де на неї дивилися без осуду - вона вперше почувалася живою. Не тінню, не чужою, не зайвою. Вона була собою.
30 секунд...
Її серце гупало в грудях, відбиваючи кожну секунду, і вона відчувала, як кожен удар переплітається з пульсацією цього світу. Не було ні сумнівів, ні страху - тільки спокійне прощання з минулим, яке більше не мало сили тримати її.
10 секунд...
Вона зробила крок - не до порталу, а в бік того, що було новим і незвіданим.
Світло раптово погасло.
Її плеча торкнувся легкий, майже невідчутний дотик.
- Ти обрала не простий шлях, - тихо, майже шепотом, мовив він.
Вона подивилася в темряву, що оточувала їх, і відповіла: 
- Я знаю. Але я більше не хочу тікати від себе.