Кайо. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Це була сімейна база відпочинку де дитячий майданчик був купкою металолому з якого опадала застаріла й вицвіла фарба, як опадає білий цвіт з черешні навесні. До майданчика ще й крокувати було пару хвилин дорослою ходою.

Одного дня я пішла туди сама, без старшого брата й познайомилась із двома сестрами: старшій було років дванадцять, а молодшій - років шість. Мене захопило видовище їхньої їзди на велосипеді.

Якось вони запропонували покатати мене, але я пручалась, адже не вміла ні їздити, ні сидіти на багажнику. Здається їм було начхати на мої протести й вони запхали мене на велосипед. Коли колеса почали повільно крутитись в мене аж прихопило повітря в грудях від страху та захвату водночас. Проте не встигла я відчути насолоду, як мою ногу пронизав страшенний біль. Моя п’ята потрапила в спиці колеса, а дівчина не зрозумівши чому велосипед так важко їде, почала дужче налягати на педалі.

Впавши з багажника я не закричала, бо не знала що трапилось. Я відчувала біль, але хотіла переконатись на власні очі що щось сталось погане.

Мене зняли з багажника, посадили під деревом і лише тоді я заплакала, коли побачила, що з п’ятки хлище кров. Спочатку дівчатка намагались мене заспокоювати, але самі так страшенно злякались, що нарвавши мені подорожників й накидавши цього зілля довкола моєї ноги, втекли.

Моїх криків ніхто не чув. Вперше в житті я зрозуміла, що рятуватись доведеться самостійно. Спираючись на дерево позаду я встала на здорову ногу, але зробити крок не наважилась. За хвилину зрозумівши, що в мене є руки, я вперлась ними в землю й немов собака із підбитою задньою ногою, вийшла до дороги в сторону бази. У мене було дві хвилини, щоб доповзти до будинку, де мене врятують батьки, проте я, у свої п’ять років, повзучи асфальтом і лишаючи кривавий слід позаду себе, ще не усвідомлювала, що це займе цілу вічність.