Княжич Олег. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Більше, ніж друг дитинства

Ранок. Сонце потроху вилазило з-за обрію і променями промацувало навколишній простір, коли Наталя вийшла з ординаторської й неспішно почалапала на вихід. Втомилася. Біль, кров, крики ─ все це для неї стало тією рутиною, до якої, здавалось, вона вже звикла і не реагувала. Але не цього разу.

- У мене було 2 хвилини, щоб…! ─ Почула вона з-за спини до болю знайомий голос, і обернувшись побачила його.

На ношах лежав Сергій, хлопець з котрим Наталка гризла граніт науки одинадцять шкільних років. Кинувши сумку, молода лікарка-психіатр підбігла до свого колишнього однокласника і знову почула:

- У мене було 2 хвилини, щоб…!

- Пацана наглухо контузило, - пояснив лікар-колега. – Заціпило бідолаху на цій фразі.

- У мене було 2 хвилини, щоб…! – знову прокричав Сергій і почав нервово рухати руками.

- Тихо, Сірьоня. Тихо, ─ заспокоїла Наталя, зв’язавши обіймами Сергієві руки. – Ти у своїх. Ти дома, у безпеці. Все буде нормально. Я тебе не кину, милий. Буде у тебе ще і дві хвилини, і два мільйони двісті двадцять дві хвилини. А захочеш, ще й мої зі мною розділиш. Пам’ятаєш, як ми з тобою парту ділили? А як смаколики в складчину купляли? Я все пам’ятаю. А ти?

Від ніжних слів пораненому стало легше. Він заспокоївся.

- Я залишаюся! – повідомила Наталка завідуючому відділенням. – І не відмовляйте.

- Та я й не думав. Однак, вже друга доба пішла, як ти на ногах. А якщо впадеш?

- Ну впаду так впаду! Краще вже тут впасти, ніж деінде.

- Так, ─ посміхнувся лікар, подивившись на Наталю. – Поряд з таким хлопцем і впасти не страшно. Підніме. Гаразд, ти тут порайся, а я піду займуся кавою.

З цими словами старий, досвідчений лікар зайшов в ординаторську, аби не заважати своєю присутністю процесу адаптації хворого і реанімації колишніх романтичних юнацьких стосунків.