Шпак Тетяна. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

НАШ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ

Людина, про яку я хочу розповісти, колись врятувала життя мені та моїм дітям. Проте, зараз не про нас.

Наш дитсадок для дітей з особливостями евакуювали з Бердянська до Запоріжжя.

Пройшло всього два тижні, як ми переїхали. Ми жили у трьох квартирах на четвертому поверсі багатоповерхівки.

Того зимового ранку я прокинулася від страшного поштовху та гучного вибуху.

Схопившись на ноги, я влетіла у кімнату, де спали діти. У стелі та на підлозі світилися вирви. Діти істерично кричал.

Весь персонал разом МЧСниками перетворився на одну рятівну машину. Поранених виносили на руках та на ношах. З-під завалів роздавався тихий плач.

— Хлопці, там Оленка, – хапаючи за рукав рятівника, закричала я.

— Там небезпечно. Ми чекаємо спеціальним обладнанням, – відповів мені рятівник.

— Вона загине! – волала я.

І раптом в моїй голові з'явився той, хто врятував мене і моїх дітей багато років тому.

— Ти потрібен тут! Стасе, під завалами діти.

Я не знаю яку потрібно було мати швидкість, щоб прилетіти з Дніпра. Але я навіть не встигла знести малого донизу, як Стас був уже біля нас. Не питаючи нічого, він біг сходами. Коли я піднялася до розбитої кімнати, Стас стояв з Оленкою на руках.

— Як ти її дістав? Там же поряд діра...

— Візьми дитину. Мені потрібно повернутися, там хлопчик. У мене є лише дві хвилини, щоб врятувати малого.

Я не встигла отямитися, як Стас знову зник. Коли ми бігли донизу з закривавленим Дімою, стеля у кімнаті упала.

Того дня всі залишилися живими, хоча поранених було доволі багато.

Раптом я згадала про Стаса. Його ніде не було. Я пам'ятаю, що востаннє бачила його закривавленим. Він дуже кульгав, бо у нього після зламу ще добре боліла нога.

— Ти як? – тихо запитала я.

— Все добре. Я на роботі, – почувся спокійний голос у слухавці.