Ірина Луцюк. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Я прокидаюся, надворі сяє ніжне й золоте сонце. Літо. Ранок. Мені п’ять, на календарі написано «2 червня, 2013 рік», а знизу висить малесенька картинка, яку я учора намалювала для бабусі. Вона зберігає усі мої малюнки і каже, що я велика художниця цього приземленого світу.

Я виходжу на подвір’я  і бачу курку, а за  нею йдуть маленькі жовті, коричневі й чорні клубочки – її курчата. Я присідаю на ганок і починаю їх рахувати: один, два… п’ять, шість… дванадцять. Підіймаю очі і бачу виноград, що плететься все вгору та вгору, на ньому ще немає грон, або ж я їх не бачу, але щоранку думаю: колись і я буду такою високою, як он-той виноград і, навіть, вищою за нього. На сонці виблискують крапельки ранкової роси. У мене ще все життя попереду.

Сиджу  я так на ганку й чую, як бабуся гукає з кухні: «Внуууцю, внуууцю…. Це ти вже прокинулася? Ай моє солов’ятко! Ходи-но їсти млинці, а я ще зараз полуниці тобі принесу». Я шукаю капці і швиденько біжу в кухню їсти свій королівський сніданок з великою склянкою свіжого молока.

Поснідавши я роблю щоденні патрульні справи: перераховую каченят, перевіряю чи все добре у квіточок, котрі я сіяла навесні, рахую скільки гнізд висить під стріхою і чи немає у них пташенят і ще багато дрібних, але надважливих для мене справ. Бабуся щось робить в городі, дідусь косить височезну траву, а я розповідаю їм про все-все і ставлю з сотню запитань.

У мене було лише 2 хвилини на теплі спогади, а зараз я знову повертаюся до реальності. Я сиджу в окопі і чую у рації: «Внуця! Говорить Сокіл! У нас три! Три трьохсотих! Прийом!». Я беру все, що потрібно й біжу до хлопців, а в голові речення: «Бабусю, я справді художниця? Я одягнена в бронежилет й  каску, хоча я завжди малюю посмішки іншим…». Вибух… Обірвалося чиєсь життя…