Lora Che. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

– Кицю, це не те, що ти подумала. Тобто те, але не зовсім, тобто… – слів не вистачало.

Я стояв біля ліжка, в чому мати народила. Щось одягти не було ані часу, ані можливості. По другий бік ліжка стояла Катя, вдягнена в ажурні чорні панчохи з підвʼязками та червону суперстійку помаду. А в дверному отворі стояла Анюта, моя дружина, і в мене було дві хвилини, щоб пояснити їй, що робить у нашому ліжку Катя.

Чому дві? Бо Анюта так і сказала: «В тебе дві хвилини, щоб усе пояснити», – і була дуже серйозна. Чому дуже? Бо в руці — лівій, бо вона лівша — Анюта тримала маленький, двадцять другого калібру, пістолетик, з яким поводилася дуже вправно.

Мій мозок працював, як шалений – треба щось вигадати, бо вона вистрілить, у цьому я був впевнений. Поруч почала голосно зітхати Катя – ось-ось розридається.

Мозок хіба що не вибуховував, я відчував, як ворушаться звивини. Анюта чекала. Пістолет у лівій, телефон з двохвилинним таймером у правій, на обличчі – посмішка.

– Час, – посмішка стає ще ширшою.

– Розумієш, – кажу, але не знаю, що з мене вистрибне далі. – Це з Катериною сьогодні – це було необхідно, щоб зберегти наш шлюб…

– Щооооо?

– Та зачекай, дай договорити. Памʼятаєш, минулого тижня тебе два дні не було? Так там така історія вийшла… Зайшов я після роботи в бар, ну ти знаєш, до Макса. Сидів там собі, конячок потроху тягнув. Поруч чоловʼяга сидів, то ми з ним слово за слово, потім по конячку, ще по одній. А вранці прокинувся я з ним, Тарасом його звати, тут у нас у ліжку. Розумієш? Майже нічого не памʼятаю, але точно знаю, що мені сподобалося. З ним, з Тарасом. Усі ці дні думаю, а може подзвонити йому? Зустрітися? І от саме через це «зустрітися» тут сьогодні Катя і опинилася – бо я вже бодай вирішив, що мені тільки чоловіки й потрібні.