Аліса Рибалка

             Кажуть, у пітьмі краще видно єство людини. Нічне місто стояло оповите мороком. Здавалось, час зупинився–та це лиш ілюзія. У панельному будинку вирувало життя.

            1 поверх

            Невеличка кімната була вщерть завалена мотлохом–коробками, пакетами, якимсь ганчір’ям. Серед усього цього хаосу тьмяне світло торшера вихоплювало маленький острівець світла, де тулилися журнальний столик і старий потертий диван.

Гаврило підвівся на постелі і ліниво продер очі. Одягнений у картату піжаму, він, наче хамелеон, зливався із пожмаканим простирадлом, на якому лежав.

Сонно висунувши товсті руки з-під ковдри, чоловік заходився порпатись у мотлоху на столі.

-Що воно вічно губиться? Як не треба–на кожному кроці валяється, а як шукаєш!Паскудство!

Відкопавши пульта у купі газет і пакетиків з-під насіння, Гаврило з насолодою гепнувся у  вихідне положення і втупився в миготливий екран.

Десь під боком пролунав писк мобільника.

-Толік, здоров!

-Привіт! Як ти?

-Ой, все як завжди! Весь день перепаскудили ці дурні, ще й завтра туди їхати. Дощ пішов, чвакотня буде. А ти як?

-Та нічого, телек дивлюся... Тут знов виступає цей... як його?

-Та що ти слухаєш цього п’яничку?–махнув рукою Гаврило, ненароком перекинувши банку з пивом.–Усі вони так базікають, а що нам держава дає? Нічого! Поїхав би за кордон-так грошей немає.

-Ех, тяжке в нас життя,–зітхнув у слухавку товариш.

-От дідько!–вилаявся Гаврило після недовгої паузи.–Толік! Нам світло вимкнули!

-Що?

-Вимкнули світло, кажу!Алло!Ти де?Тьху, розрядився!

Кинувши телефона на стіл, він знов поринув у царство Морфія.

            2 поверх

            Маленька кухня панельного будинку, овіяна божественним ароматом хліба, уся  була обставлена тацями з випічкою. Надія Петрівна окинула оком своє творіння і всміхнулася.

Здавалось би, під час війни попит на товари мав упасти, а виробництво здорожчати–та маленька пекарня Надії Петрівни продовжувала працювати незважаючи ні на що. Звісно, асортимент трохи звузився, чимось довелося пожертвувати–але чи то через природний талан, чи через легкий характер жінки помічників їй не бракувало. То сусіди мішок борошна завезуть, то подруга допомогти зайде...А там уже дивишся–і робота вся готова. Та нікому вона не була так вдячна, як тим, хто щодня боронить її небо, завдяки кому вона живе й працює. Узявши телефона, Надія Петрівна вже по пам’яті набрала знайомий рахунок. “Переказ коштів. На взуття для ЗСУ. Платіж успішно підтверджено”.

            3 поверх

            Екран ноутбука прорізав темряву, вихоплюючи з неї худорляву постать юнака. Юрій не першу годину сидів над кодом, щомиті поповнюючи його новими числами та символами.

Під спритними пальцями програміста звичайні комбінації клавіш перетворювалися на зброю, що творить дива. То він витягне на світ дані чергового кадирівця із Тік-Току, то зніме гроші з рахунку російського чиновника і перерахує на ЗСУ. А часом навіть добереться до орківських серверів військового командування і зчинить там повний бедлам.

            На екрані ноутбука спливло вікно: “Акумулятор розряджається. Залишилося 10%”. Час прискорюватись. Цього разу скінчити треба до того, як ноутбук сяде. Код здавати до завтра–а коли з’явиться світло, не знає ніхто. Пальці шалено замиготіли по клавіатурі–і за пару хвилин робота була скінчена. Прокомпілювавши своє творіння, програміст зловив останню мить, щоб відправити його своїм побратимам–таким же комп’ютерним лицарям. А вже за секунду екран згас.

4 поверх

            У невеличкій квартирі стояла казкова атмосфера. Батарейкова гірлянда оплутувала вітальню чарівним павутинням, кидаючи світло на розставлені повсюди клунки й коробки. Тендітна дівчина туди-сюди сновигала вузеньким проходом, сповиваючи пакунки скотчем. Замок у коридорі клацнув–і за мить у дверях з’явився юнак із двома величезними пакетами.

-Олю, привіт!

-Сашку, це ти!–зраділа дівчина,–а я майже все спакувала.

-Яка молодчинка! А що там Женя?

-Тс-с, тихіше. Він  всю ніч пропрацював, Оля вказала на крісло у кутку, де дрімав іще один хлопець.

-Так, оце ми купили на фронт. А оце буде на лікарню,-почав розбирати пакети Сашко.

-А ото що за мішок?–спитала дівчина.

-Це одяг, Василенки передали. Треба буде розсортувати.

Телефон на столі запищав.

-О, Надія Петрівна гроші скинула,–зраділа Оля,–це буде іншій бригаді. А на завтра в нас оці коробки.

Волонтери познімали готові пакунки зі столу і склали коло входу. Завтра усе це поїде на фронт, до захисників України.

            5 поверх

            Миготливий вогник свічки перетворював тіні на страхітливих монстрів. Ці почвари виглядали із темних закутків і, поскрипуючи, тяглися до ліжка, на якому лежав маленький хлопчик.

-Мамо!Там чудовисько!–злякано закричала дитина.

-Де, синку? То ж лише тіні,–увійшла до кімнати мати. Бридкі мармизи миттю сховалися у кутку, перекинувшись на квітку, стілець та вішак для одягу.

-Треба бути сміливим, ти ж уже дорослий. Ніяке чудисько сюди не пробереться–нас захищають сміливі воїни, а з ними наш тато. Пам’ятай: світло завжди переможе темряву.

Хлопчик задумливо вдивлявся у стелю.

-Коли виросту, хочу бути таким же сміливим, як тато.

-Будеш, синку! Обов’язково!

            І цієї миті ввімкнулося світло.

Читати також


Вибір читачів
up