Що відбувається у темряві. Анна Мильо
Додому залишається зовсім трішки. Холодно і морозно, хоч жодної сніжинки так і не випало.
Та мені на те байдуже. Ненавиджу сніг. Ненавиджу зиму. І темряву також ненавиджу.
Йду собі неквапливо, запхавши замерзлі пальці до кишень і мрію про тепле ліжко. Тьмяне світло від старих ліхтарів, як на мене, робить шлях тільки страшнішим. У світлі ховаються тіні.
Бачу, як з'являється сліпучий блиск, чую, як репетує двигун, а за кілька секунд показується й машина. Зараз вона зупиниться поруч, з неї вилізе двоє дебелих чоловіків зі шрамами на обличчях і запхають мене у свою таратайку. Голоситиму я, доки не заклеють мені рота скотчем, а потім собаки знайдуть нещасне тіло десь у лісі. Не зупинилася. Проїхала собі далі і обережно завернула за ріг.
Ще через кілька кроків помічаю якийсь рух у найближчих кущах. Певно, то якийсь величезний собака доїдає свою вечерю у вигляді кота чи голуба. Помітить мене, накинеться, оберігаючи свою здобич, і заразить сказом. Напишу у заповіті, що віддаю усі свої скарби друзям та знедоленим і помру у тяжких муках. А, може, він загризе мене просто зараз. Проте через мить вискакує із кущів не кудлатий пес, а Лорд - облізлий чорний кіт, якого я іноді підгодовую. Дивиться на мене прискіпливо - чи не дістаю, бува, із сумки ніякої поживи, а тоді ображено нявкає і біжить своєю дорогою. Я у прикмети не вірю, та все ж чорний кіт, що перейшов тобі дорогу, коли ти боїшся кожного шуркоту не видається добрим знаком.
Фиркаю, аби проявити своєму боягузтву, що я зневажливо до нього ставлюся, але несвідомо пришвидшуюся.
Обабіч дороги вишукувалися кілька заглушених машин. Думаю про те, як хтось почне стукати у вікно і, щойно я туди загляну, з'явиться нелюдське обличчя із широкою посмішкою. Знайдуть мене зранку із перекошеним від страху лицем та інфарктом. Проте ні. Черга із кольорових машин залишається позаду і я видихаю з полегшенням.
Проте ненадовго. З'являється раптом відчуття, що йде хтось позаду - неначе дірявить мене поглядом.
Мабуть, то якийсь маньяк. Нападе зараз на мене, забере сережки та телефон, добряче копне у живіт і залишить роздивлятися зірочки перед очима. Стараюся заспокоїти себе і вже бачу, як зі всієї сили даю йому п'ятою по лобу, хай навіть у реалі кістки мої хрускотять, щойно я підніму ногу на кілька сантиметрів вище, ніж при звичайній ходьбі.
Уже збираюся сміливо озирнутися, коли раптом ступаю на лід і гепаюся на спину, як лантух. Відчайдушно висмикую руки із кишень, аби втримати рівновагу. Звідти вилітає найбільший мій земний скарб - телефон, а потім поруч опиняється й сумка. Біль пронизує усю спину. Якийсь час тупо витріщаюся вгору, та скоро приходжу до тями і стараюся усвідомити, чи нічого собі не зламала. Єдина причина, яка змусила мене підняти носа з-під шарфу - падіння. Подумки лаюся і продовжую дивитися у небо, де поспіхом пливуть сердиті великі хмари. А тоді відкривають мені, ніколи не вгадаєте, зірки. Я не надто поетична, та все ж знаходжу у них втіху і життя уже не здається таким поганим, як секунду тому. У темряві іноді ховається світло. Шкода, що я не можу зірвати їх, як стиглі вишні і освітити шлях, знищивши усі тіні.
Холод пробирається крізь одяг і сягає голої спини, що остаточно приводить мене що тями. Піднімаюся із чималим зусиллям, оскільки замотана у кілька шарів одягу, неначе капуста. Кволо, наче пінгвінчик, із перекособоченою шапкою і червоними, неначе гранати, щоками, дрібочу собі додому. Почуваюся уже більш піднесено і якийсь час не думаю про уявні страхіття, які очікують мене на кожному кроці.
Та все ж уже п'ючи чай вдома, я доходжу лише до одного висновку: самотні вулиці вечірнього мегаполісу сприяють хорошій уяві.
Нюрка
