Що відбувається у темряві. Руслана Чернюк

… Знову світло згасло. Обурення, гнів, ненависть до росіян аж клекочуть всередині. Стільки всього переробити потрібно, а ніяк у сутінках.

Ще не вме-е-е-рла України..., - вже звично з вимиканням електрики лунає з сусідньої кімнати янгольський голос сина-третьокласника Гордія. Далі буде «Червона калина», «Батько наш Бандера», «Горить-палає техніка ворожа» і так далі. Усміхаюсь подумки. І де в дитини стільки оптимізму береться, запалу, позитиву на суцільному чорному негативі війни?! Збирання до школи навпомацки, уроки під ліхтарик, і жодного разу не чула, щоб скаржився, нарікав. Повчитися треба у малого.

День взимку короткий. Повертається Гордій із занять вокалом, надворі – хоч око виколи, ще й дощ ляпотить.

Де ти, синочку, - телефоную.
Не знаю, мамо, я й з ліхтариком нічого не бачу, - спокійно відповідає. І вмить радісно:
Бачу вивіску магазину неподалік нашого будинку!

Вийшла назустріч. Добре, що темно, малий не бачить сліз. Отак біжить співати свою світлу пісню «Україно моя!», і ніякого мороку довкола не помічає.

Мамо, а ти знаєш, яка в мене мрія?
Так, звісно. Стати відомим футболістом. Ти мені про це ще в два рочки сказав.
Ні, мамо. Я хочу швидше вирости, навчитися стріляти і піти захищати Україну.
Не стримуюсь, даю волю сльозам:
Господи милостивий, поверни нашим дітям їхні мрії!

… На килимку посеред кімнати Гордій, величезна кішка-скарбниця і ліхтарик, бо сутеніє. Збирав монети на поїздку за кордон на футбольний турнір.

Сто, триста, п’ятсот, сімсот гривень..., - складає монети у целофанову торбинку, кладе в наплічник. – У штаб занесу, куплять бійцям нашим щось необхідне.
Мамо, де це штаб, темно, не бачу куди йти, - телефонує.

Запитую, що бачить неподалік, називаю орієнтири.

Так, бачу, пригадав, дякую, мамо!
Мамо, а чому так радісно на душі, коли заніс гроші?! Раніше думав, що радісно може бути, лише коли мені щось дарують, - повернувшись додому, міркує вголос син.

…Телефонують з церкви:

О 19 годині прийде святий отець, посвятить квартиру йорданською водою.

Дев’ятнадцята. Блим – і світло згасло. Дуже обережний стук у двері. Ледь вловила. Відчиняю.

Христос народився! – вітається спокійним голосом і добрими очима священник. На шиї ліхтарик, в руці відерце з водою. У квартирі ввімкнені ліхтарики смартфонів. Напівморок. Окропив кімнати, прочитав молитви.
Чого найдужче просите в Бога, - якось несподівано питає святий отець, - які мрії маєте?
Перемоги прошу, отче. Перемоги Україні. Щоб дитина мала майбутнє на рідній землі, щоб не гинули більше військові і… діти… - без вагань відповідаю.
Швидкої перемоги нашим бійцям! – жваво додає Гордій.
Ви ж розумієте, що Бог допомагає лише тоді, коли людина до здійснення благої мрії докладає власних зусиль, - мовить золоті слова священник. Як тут не погодитись?

…Місто спить, а можливо лише дрімає у пітьмі. Вже звично поробивши під ліхтарик нагальні справи, заходжу тихенько в кімнату сина. Спить дитина солодким сном. Нахиляюсь до ліжечка, хрещу: