Що відбувається у темряві. Прасюк Софія
Вечоріє. Небо набирається червоно-рожевими трояндами, ховаючи в своїх безкраїх пелюстках жовтогарячий пилок – сонце. Мене завжди зачаровувало це дійство. Проте зовсім не зачаровувала думка про те, що потрібно іти спати. Тому, відсидівши на ганку ще хвилинку, крикнувши мамі всоте «та йду вже, йду!», я дійсно пішла відлежуватися кілька годин на ліжку. Сон до мене важко добирався. Через шурхіт під ліжком. Я була впевнена, що це миші. Або маленький щурик. Але засітки, мишоловки та всякі пристрої для вилову щурів не допомагали.
І цієї ночі, замість того, щоб спати, я слухала набридливий шурхіт. Поки не почула чийсь писк:
- Хай тебе де! Нарозкидалися мотлохом! Соромно має бути!
Я знітилася та навіть перестала дихати. Глянувши на підлогу, я помітила маленьку тінь, яка пробігла з одного кінця кімнати до другого, вилізла на крісло, а з крісла на полиці. З одної з них щось впало з гуркотом, щось зі скляним «вереском», щось глухо. Потім увімкнулося старезне радіо в самому кутку полиць, яке не працювало років двадцять.
- А ти досі працюєш… От би дивилися за тобою, продали б дорого. Якщо комусь взагалі такий старець потрібний. – сказала загадкова тінь.
Потім радіо вимкнулось з характерним тріском. Останній раз воно так тріснуло перед подальшою несправністю. Тінь злізла з полиць, впала з крісла, щось пробурмотіла та побігла до мого новенького магнітофона.
- А магнітофон, бажано, не лагодити… - не витримавши, сказала я.
Я не бачила, який вираз обличчя мала тінь, проте я впевнена, що вона підняла одну брову, роздула губи та голосно видихнула.
- Я, звісно, тебе не бачу, але хотіла б глянути на твої червоні щоки від сорому.
На полицях – безлад, на підлозі – безлад, про «під ліжком» взагалі мовчу. Так не робиться!
- Ти мені спати не даєш, «так не робиться!» - я досі намагалася роздивитися тінь через темряву.
Тепер це маленьке чудо йшло голосними, якщо брати до уваги його зріст, кроками та зовсім нікуди не поспішало.
- Я роблю кожної ночі обхід кімнати. Щось виправляю, щось остаточно знищую – щоб не розслаблялися. А щоб ти не розслаблялася – то сюди потрібно впустити смерч або навести цунамі. Жах, а не кімната.
Тінь вилізла на моє ліжко та потупцювала ближче до мене. Вдягнута вона була в лляну сорочку, залатану шапку, чорні чобітки. Мала карі очі й коричневі кучерики.
- Мене звуть Ждана. Хоча в цій кімнаті я сама собі не ждана.
- А мене Клавдія. І я теж не в захваті тебе тут бачити.
- От люди! Роби, роби, а вони однаково не в захваті! – Ждана склала руки в боки й насупилася.
- Бо потрібно попереджати…
- Попереджати? Зараз ти побачиш, чому без попередження! - Ждана дістала з-під шапки маленького дерев’яного горобчика й прокрутила малюсінький залізний механізм на ньому.
І тут-таки на моєму ліжку з’явилося ще кілька Ждано-подібних чоловічків. Моя нова «хазяйка» представила кожного та познайомила їх зі мною.
- Коротше кажучи, ми всі – домові.
- Я не вірю в домових. Це дитячі казки.
- Але ж ми тут. І ти нас бачиш. – мовив хтось з домових.
- Проте… Навіщо ви тут? Люди самі не впораються?
- Подивися до себе під ліжко! Там закидано усім, чим можна! «Люди самі не впораються?»
- Ну, брудно трішки. Я можу і сама там прибрати.
- От коли вирішиш цю проблему, то я вмить щезну. – докірливо мовила Ждана.
- Розумієш, ми потрібні. – сказав старший домовий. - Ми не вибираємо будинок, ми з’являємося тут самі по собі. Хтось просто приходить «для явки», хтось справді рятує дім від бруду. Ви не раді бачити домового так само, як і домовий вас.
- Ми зможемо зажити так, як хочемо, лише тоді, коли в оселі буде чисто.
- І коли хтось врешті-решт залізе під ліжко й добряче нажахається від цього розгрому. – знову додала Ждана.
- А хіба ви не допомагаєте людям з власної волі? – домові захихикали.
- Якби це було так, будинки б розвалилися. – сказав найменший домовий, сміючись.
- Ну гаразд, нам потрібно йти. У мене Петрович знову не прибрав зі столу.
- А у мене сестри-близнючки Ксенія і Євгенія не зібрали свої іграшки.
- Галина знову не помила посуд. Ну скільки можна!
Всі враз зникли. Окрім Ждани.
- Зрозуміла? Я тут хочу бути найменше! От зібрала б ти свій мотлох докупи й викинула, я б лежала під дубом й співала пісень.
- Та зроблю я все! Зрозуміла!
- От і добре. Я піду висипатися. Бо ж ви з першого разу не зрозумієте! - мене теж потягло на сон. Вперше міцний й чудовий.
Знову вечір. Небо заганяє сонце за обрій. Вже з третього маминого «спати!» я дійсно пішла, як не дивно, спати. Коли очі почали злипатися, а сон тільки-но встиг початися, я почула вже давно забутий шурхіт.
- «Кляті миші! Чи щурі! Всіх виловлю!» - я піднялася.
З-під ліжка вибігла тінь. Я вже-бо хотіла заверещати «пацюк!», як розчула:
- Клавдія! Знову не прибрано. Я в цьому домі буду довіку!
- Ждана? Я вже й не згадувала про тебе.
- А я про тебе, нажаль, так. Розбери цей хаос! У мене дах вже їде!
- Чесно кажучи, я думала, що ти – пацюк. Не лякай!
- Ти тему мені не змінюй. Тепер будеш знати, що відбувається в темряві!
