Що відбувається у темряві. Нєкрасова Олександра
В дитинстві мені казали, що причиною її божевілля було горе від втрати, з якою так і не вдалося змиритися.
Її домашні макові булочки були смачними, такими, як і мають бути в будь-якої бабусі. Її українська — сповнена наполовину вигаданих, цікавих слів, які мій дитячий мозок перехоплював та ще кілька днів тримав при собі разом з бажанням розкидатися ними у всі боки, хоча добре розвинена інтуїція підказувала, що при батьках їх вимовляти не слід.
Кожного разу, як ми приїжджали до її невеличкої квартири з височенною стелею (яка в моїй пам’яті гіперболізована настільки, що я, здається, ледь могла розгледіти люстру), стара купувала Київський торт, який мої батьки щиро ненавиділи, а я уплітала за обидві щоки.
Моя бабуся була звичайною. Настільки, що дозволяла таємно від мами з’їсти третій шматочок смаколику підряд, і для мене завжди відрізався більший, товстіший за інші.
Однак її божевілля закарбувалось у моєму вразливому дитячому мозку куди чіткіше, ніж навіть обличчя.
Найяскравіші спогади, пов’язані з нею, не мають візуального втілення: пара моїх темних каштанових очей в ту ніч бачила лише обриси вхідних дверей однокімнатної квартири, темряву та пронизливий крик.
Я лежала всю ніч без сну у спробі розглянути те, що бачила вона у тій пітьмі.
“Вони йдуть!”
Безліч питань роєм гуділо у тій дитячій голові. Тонкі обриси вхідних дверей пульсували між чіткими та змазаними.
І на багато з тих питань тридцять років потому вдалося знайти відповіді, хоча і залишилося всього одне:
“О господи, вони йдуть за ним, вони заберуть його”
Чому батьки наважилися залишити вразливе дев’ятирічне дитя наодинці з убитим горем та божевіллям старою жінкою?
“Ти чуєш це?”
Згодом я здалась та доєдналась до цього божевілля та теж почала чути гуркіт чорних чобіт, що роздався серед ночі в один день багато десятків років тому, коли моя мати ще не мала можливості запам’ятовувати обличчя. Тому рідного батька пам’ятала лишень за фотографіями.
Здається, я починала чути.
Моя ще дитяча бурна фантазія, та сама, яку я спромоглася успадкувати від дідуся, матеріалізувала те божевілля, що охопило бабусю. Дев’ятирічна я з усіх сил намагалася відчути та зрозуміти жінку, що ще до мого народження почала втрачати здоровий глузд у цій кімнаті.
Високі стіни маленької квартирки в Києві протягом десятків років вбирали в себе ці моторошні спогади, чули істошні крик, а зараз чавили вагою горя, що встигло увібратися у шпалери з квіточками. Тоді я розвернулась до однієї зі стін і вбирала у себе нерозбірливі візерунки, що танцювали на світлій поверхні стін та вимальовувались у моторошні для дитини форми.
За криками бабусі я не чула власного пришвидшеного дихання.
“Вони прийшли за ним!”
Прийшли за мною, за спадкоємницею бурної фантазії поета, за чутливою душею митця?
Я затискала вуха долонями, однак вдавалося заглушити лишень крики старої, але не гуркіт темних чобіт. Вони прийшли багато років тому за ним, за моїм дідусем.
“Вони вже тут?”
Ховалися у темних закутках квартирки, дихали мені у потилицю, а розгледіти було неможливо: темна форма та чоботи вправно ховалися у ночі.
Візерунок на шпалерах запаморочив голову, не давши мені зрозуміти, що той розпливався перед очима через плівку сліз, що накопичились у кутках очей та розлилися по пухких дитячих щоках.
Засохлі від частого переривчастого дихання губи подряпав мій власний крик.
В ньому не було порозуміння, однак була відчайдушна спроба довести, що пережите горе цілком розділяється.Однак він спромігся заткнути лише мою божевільну бабусю, а не мою дитячу фантазію, що досі розмальовувала реалістичні звуки грохоту чобіт по під’їзду з довжелезними прольотами сходів, які здавались нескінченними що вдень, що вночі.
Я сховалась під простирадлом та не чула власних схлипів у різко наставшій тиші. Бабуся нарешті прокинулась від власного божевілля, почувши відповідь від мене.
Скрипнуло її ліжко, друга половина якого увібрала в себе холод не одного десятка зим.
У кутку кімнати заскрипіли половиці. Тоді я продовжувала фантазувати темну фігуру, що ховалась там, у темряві, за ліжком старої. Однак після її смерті, коли я вже мала змогу проаналізувати її та власне божевілля тієї ночі з більш наукової точки зору, під час огляду вже порожньої квартири я без проблем змогла віднайти той самий шмат підлоги, під яким бабуся ховала тонкий, зшитий вручну з обкладинки власного диплому збірник віршів.
Моє розкладне ліжко просіло під її вагою. Зашурхотіли сторінки.
Ця симфонія паперу змусила мене полюбити читати.
Голос старої охрип від криків. Я чітко чула це, коли вона почала читати. Читати по пам’яті, адже побачити рядки віршів у темряві навряд було можливим.
Це як діставати Старе Письмо під час читання молитв. Всі необхідні слова знаєш напам’ять, але матеріальна підтримка у вигляді сторінок під подушками пальців була необхідна.
Я прислуховувалась радше до шелесту сторінок, ніж до голосу старої, адже саме цей звук дозволив мені відчути спорідненість з дідусем, якого я ніколи не знала.
Ритм чотиристопних ямбів та важких алітерацій закарбувався у моїй майбутній творчості та вразив куди більше, ніж будь-які інші варіації поезії.
Я облизала сухі губи. В квартирі знов запахло маковими булочками — це останній спогад з тієї страшної ночі, яка була втіленням горя сім’ї крізь покоління.
Зранку стара не сказала нічого. Я лиш бачила в її очах глибоке порозуміння та відчайдушний пошук знайомих рис обличчя, які я могла успадкувати від дідуся. Однак скільки б я не вдивлялась у старі фотографії в альбомі, то не змогла знайти нічого спільного, крім великих, стирчащих вух.
Вся його генетика приховалась всередині мого юного розуму.
Марення гуркоту чорних чобіт переслідували мене виключно у кімнатах із високими стелями у поєднанні з темрявою. Я ще кілька разів ночувала у тій квартирці перед тим, як її продали, і всі ті ночі провела ніби замкненою у божевіллі старої та в оточенні почуття небезпеки, яке стискало скроні та надихало писати за старим робочим столом дідуся швидше.
В ті страшні ночі в мені пробуджувалось натхнення, яке вдалося розгледіти критикам та читачам, що коли-небудь торкалися тієї самої збірки, яку я склала за кілька безсонних діб. В темряві тієї квартири назавжди залишився дух незнаного ніким митця, гени якого віднаходили в тих стінах залишки життя та втілювались у моїх приступах божевілля.
Можливо, це були радше порції адреналіну, що відчайдушно намагалися пробудити мій прихований генетичний спадок та потенціал, щоб не захоронити ритм чотиристопних ямбів та важких алітерацій у стінах київської квартирки однієї божевільної бабусі.
Ця моя низькопробна теорія віднайшла підтвердження в моїй уяві в той день, коли не тільки мій прихований талант, а й власне життя опинились під загрозою зникнення.
“Ти чуєш це?”
В ті жахливі ночі я знову не могла заснути від гуркоту чобіт, однак до цього марева доєднувались цілком реалістичні вибухи за вікном.
Здається, я починаю чути.
Шістдесят років потому все повторилося. В нас з дідусем був спільний ворог, що через кілька років перетворить мене на симбіоз жертви творчих репресій та його божевільну дружину.
“Вони вже тут?”
