Що відбувається у темряві. Роксолана Жаркова
У відчинене вікно заглядала тиша темними нічними очима. Прохолода небес, стомлених від беззірковості, примушувала руку шукати за теплим пледом. Вже жовтень, а ще відчувається блукання літа поміж вітами беріз. Ще шелестить голе безлисте гілля про тривкий неспокій відшумілого серпня…
– Зіграй Шопена…
Він сідає за стареньке, розбите сум’яттям літ, фортепіано. Невловимим жестом поправляє смужку волосся на чолі. І доторкається клавішів. Чорні. Білі. Чорні. І знову – білі…
У вазоні посхиляли голівки, заслухавшись до знемоги, білі хризантеми. Дихаю як вперше повітрям, повним звуків і фарб. А музика… Вона всюди.
У кутку, біля дивана. На письмовому столі, за яким я не сиділа вже давно. В шафі, де ще залишилося трохи спогадів поміж діловим костюмами, плащами і накрохмаленими комірцями сорочок. Навіть у моїх шухлядах, між старими телефонними довідниками, візитками, квитанціями і чеками притаїлася мелодія… Звуки кружляють під стелею дивовижними реверансами минулих днів. Чи то, може, вітер… залетів на хвилинку‐дві, забувши про сірий міський гомін… Облітають хризантеми. Чую… Відламується пелюстка. Ще одна. Ще… і летить на запилене підвіконня… Від шопенівської фантазії втрачаю голову не тільки я… і себе втрачаю… повільно… вільно…
Торкаюся його плеча поглядом. І тільки. Більшого собі не дозволю. Не зараз… А музика пробирається вже під шкіру. Пощипуючи, поколюючи… І ранячи. І хочеться плакати. І всі запитання розбиваються об легку й світлу кокетливу мазурку. І всі відповіді стають невагомими й непомітними, як павутинки бабиного літа, заблукалі десь між нами… Віриш, а я не можу забути ті вуста… твої вуста. Гарячі і нестримні. Ненависні і такі… такі блідо‐дитячі…
Хіба не розумієш?.. Це тільки спека. Тільки примха літа, що зашкалювало у наших венах… І музика. Може й вона… ні, ми обидві винні… Він посміхається.
І я… усміхаюся мокрими солоними губами… Всі годинники спинилися. Дві стрілки, мала і більша, зійшлися. І застигли в обіймах. Ніхто ніде не поспішає. Ідилія… іди… Іди! Не змогла промовити. Щоб не налякати її, семинотну чи семигодинну мою казку.
Десь там, під шкірою узялися за руки бемолі й дієзи. «Фа» фліртує зі «соль». А «ре» й «мі» просто добре стояти разом.
Хіба сольфеджіо не схоже на наше життя? Мовчанка.
Він застигає у профіль. Він застиг у мені мідним блиском порожнього неба. Тони і субтони. Голосіння і уривчасте шепотіння звуків…
Ще трохи і все закінчиться. Ще трохи і він піде. І музика теж.
І залишиться мармурова самота порожнечі. Вирізьблена печаль тонкими цівками води стікатиме по склі пам’яті.
Залишуся у кімнаті. А зі мною – горда і холодна Жорж Санд.
Що ховається на моїх полицях від чоловічого товариства… Ми повторюємо. Чужі помилки. А вона, музика, не повториться більше у німому тремтінні наших долонь. Ну, що ж…
Він підіймається з крісла. Іде. А навздогін за ним – моя печаль. Не знаю, що сказати… Пусте… Посивілі хризантеми тільки здвигують плечима. Може, спинити звук?... яблучно‐стиглий, кавово‐застиглий, прощальний звук дверей, що заскрипіли востаннє його скрипучим скрипічним ключем… Не треба. А то знову повториться літня історія…
Казала собі вже не раз. Невдала затія з отими заняттями вдома. Запах чужих парфумів. Постійний головний біль. І часті візити сусіда знизу, якому дошкуляють щоденні гами моїх учнів. Та що тут поганого? У когось з вікон – аромати обіду, у когось – сімейні сварки чи плач немовлят… а в мене – музика… Музика стихла. Він пішов. А я й не помітила. Тільки чорні клавіші зніяковіло перезирнулися з білими. Які вони одинокі тепер, мої клавіші… Ми вдвох… одинокі… Розглядаю вогники майже сонного міста. Один, два… шість… вісімнадцять… Десь там і він запалив лампочку… замість зірки… А я не вмикаю світла. У напівтемряві шукаю пальцями музику. І знаходжу на клавішах відбитки його відчаю…
Нема болю. Нема… Тільки Шопен…
