Що відбувається у темряві. Філіпова Анжеліна

 Сонце вже поступово починає заходити за горизонт, залишаючи позаду себе жовте, помаранчеве, та поступове червоне сяяння. Лучики сонячного сяйва, що ше не заховались за горизонтом, мов кошенята, грають з тендітніми вечірніми хмаринками. Пташки доспівують свої дзінкоголосі пісеньки, під які гармонійно витанцьовують завороджуючі танці метелики, взмахуючи своїми різнобарвними крилами в такт всьому, що відбувається навкруги... Все живе... Все радіє цьому прекрасному літньому вечору, можливо навіть, останньому такому в своїй порі...

    Ночі вже стають більш холоднішими та довшими, дні поступово втрачають свою живу натуру... Люди поступово прибирають всю рослинність зі своїх огородів, все поступово готується до зимового відпочинку. Хоча вся природа, немов би, намагається з цимось якось поборотися, відтянути хоча би ще декілька сонячних днів на свої пустоші.

    Стоячи й насолоджуючись останніми теплими днями цього року, я не відразу помічаю що погода починає дуже швидко змінюватися: вітерець, який тільки нещодавно задавав темп грайливим метеликам десь зник зовсім, разом зі своїми підопічними, пташки перестали співати... Та й взагалі, все чомусь в один момент стихло, та зникло, навіть сонечко заховалось за грозні, великі, похмурі тучі, немовби чогось боячись. Й здається, що одна тут не розумію що відбувається.

    Проходить декілька хвилин, перед тим, як я починаю бачити  якісь маленькі літаючі обʼєкти, десь високо в небі. Чим ближче вони починають підлітати, тим сильніше починає накататувати страх... Хоча їх висота мені й досі не дозволяє зрозуміти що це саме, але вже зрозуміло що це щось металеве. Минає ще декілька хвилин перед тим, як перед моїми очами з'являється нова картина, а саме: як з металевих літачків починають вилітати маленькі ракети, що немов би зі свистом розрізають повітря навкруги себе...Минає ще декілька хвилин перед тим, як перша з цих ракет досягає своєї цілі... Лунає перший вибух... Перелякані птиці, зриваються зграйою з дерева перед яким тільки декілька хвилин тому прилетів вбивчий снаряд, їхній галас застеляє все навкруги, здається що вони кричать: "Спасайся поки можеш!". Ще декілька снарядів досягають своєї цілі, навколо їх вибухів видно величенькі вирви, такі, як викопують діти, граючись в піску, але ці значно більші як в діаметрі, так й в глубину.

   Стає досить моторошно, я намагаюся обійняти себе руками щоб прогнати мурашки зі своєї шкіри, що мені не дуже та й вдається... Починаю оглядатися навколо, щоб побачити хоча би когось чи щось навколо що хоч трішки зможе розігнати мій страх. Краєм ока вловлюю, що декілька людей в темряві втигають добігти до укриття, декілька нажаль не всигають, їх тіла посічені осколками лежать на землі... Здається що мій крик розрізає всю катавасію, що відбувається навколо, але його ніхто не помічає, так само як і мене, всі так само в паніці біжать хто куди. Тільки я одна стою посер цього всього, й не можу поворохнутися, немов хтось тримає мене за ноги й не відпускає.

    Всхлипуючи намагаюся прогнати сльозинки зі свого обличчя, щоб побачити бодай ще щось в цій темряві, та все що я бачу - це як декілька нових ракет приземляються до своїх цілей, від чого ще декілька дерев та чагарників починають займатися, з під чагарників встигають вислизнути зайчиха та ще декілька її зайченят - це був їх будиночок який тільки що зруйнували. Знову лунають ще декілька вибухів, і з сусіднього чагарника в останню секунду вискакує сім'я куропаток. Стою намагаюсь розгледіти скрісь морок та вогонь, чи може ще хтось вцілів.

   Та раптом здіймається дуже сильний вітер, пробирає аж до кісток... Через декілька секунд мій зір вловив новий літак, але вже більший та грозніший, з нього випадають ракети, такі ж за формою, але трішкі більші в розмірі, й коли вони долітають до землі, то після вибуху все починає горіти зеленкуватим з переливом полум'ям, воно світиться, як фосфорні ігравши в темрямі...  Все окутує чи то туман, чи то дим, такого ж не зрозумілого відтінку...

    Вже починає світати... Потихесеньку починають показуватись грайливі промінчики, які сьогодні виглядають похмуро, вони вже не гріють як до, а просто освічують дорогу своєму власнику, сонцю. Тепер я можу більш детальніше розгледіти що навкруги, а саме: дерева, кущі, чагарники, ще подекуди продовжують палати, земля окута вирвами, все неживе...

    І тут незрозуміло звідки я чую голос: "Прокидайся маля!". Я відкриваю очі - це був лише сон...