Що відбувається у темряві. Лідія Подолей

• Чи довго нам ще чекати?
• Не спіши, сестричко… Пам’ятаєш, перед тим як відправити нас до мами, янгол казав, що ми йдемо від світла неба до світла земного, хоча й через темряву, яка, втім, триватиме недовго. Тож терпи, недовго.
• Ох, братику, здається мені, коли ми народимось, ти станеш філософом, несучи світло мудрості, як казав той самий янгол.
• Мама ж називає нас своїми зіроньками? А вони дарують світло, рятуючи від темряви ночі.
• А тато? Тато мамі ще вчора розповідав, що у найважчому бою тримався мужньо, бо мамин погляд світив і зігрівав навіть у найтемнішу мить…

Молода жінка ховалася у підвалі. Закутана пледом, постійно обіймала свій «вагітний» животик. Спочатку темрява охопила вулиці, провулки і домівки. Потім був сигнал повітряної тривоги. Похапцем, з ліхтариком, спішила до сховища. А там – шепіт сусідів, скавчання цуценяти, важке дихання бабусі, яка живе в квартирі навпроти. А потім – гуркіт і вибух… І завмирання сердець, і тамування подихів, і суцільна, густа тиша у ще густішій темряві. Вона впивалася в груди, калатала серцем, відбирала ковтки повітря, засідала грудкою в горлі і зловісно затуляла долонями очі.

А потім був страшний гул, стеля і стіни захиталися, плити будинку, цілі і уламками, лягали на десятки доль і життів. Крики від жаху сплелися в один нестерпний звук, а потім – різкий біль у правому плечі.

А потім – тиша… І провалля… Крізь холод і сутінки жінка немов пробиралася через суцільне  тернове поле. У своєму видінні вона, вдягнена в білосніжну весільну сукню, біжить до свого коханого. Вона його бачить, його обличчя видно в темряві, він гріється біля яскравого вогнища, змучений після бою, важко підперши голову перев’язаними бинтом долонями. Крізь дрімоту він бачить врятованих ним діток і їхню бабусю. Перелякані, вони дві доби ховалися в темряві холодного погребу, боячись потрапити на очі окупантам.

Жінка знову обіймає свій живіт, а потім ніби пробирає руками колюче гілля, що залишає рани на її тілі і кров на її вже не весільній сукні, а вишиваній сорочці. Позаду чутно голос матері:

• Біжи, світитиму тобі, дитино, своєю молитвою. Лише живи, витерпи… Стерпи, дитино, ще недовго – і зійде твоє сонце. Терпи, бо маєш народити. А народження – це завжди біль і терпіння. Бо ними починається світло життя, світло щастя і відновлення. Терпи, доню. Коли Бог помирав за нас на хресті, на землю впала темрява. Але це була кончина зла, бо далі відродилося вічне сяйво любові, милосердя і добра…

Кілька разів під завалами, в холоді і цілковитій неможливості поворухнутися, крізь шалений, нестерпний біль у правому плечі, жінка намагалася знову обійняти свій животик. Потім знову темрява і тиша…

Над головою чулися голоси рятувальників. Уламок плити повільно і обережно підіймали. Жінка мимоволі заплющила очі: ліхтар на касці рятувальника різко кинув світло. А потім знову провалля, і тиша, і темрява…

Перше, що побачила, коли розплющила очі,  – світанок за вікном палати. Світло у вікні і світловолоса медсестра, яка встановлювала крапельницю.

• Ваші малята в нормі. Все добре… Плече ваше теж заживе. Знаєте, у вас хороший янгол-охоронець. З такою раною і крововтратою ваш стан – просто Божа ласка. Мабуть, ви дуже світла людина.

• Бо в мені аж два вогники. Мені навіть наснилося, як вони між собою розмовляють. Уявляєте? – ще хриплячим голосом і засохлими губами, але усміхаючись, промовила жінка. – Ви знаєте, колись страшенно не любила вислів «світле майбутнє»… Воно мені було таким заїждженим, штучним, несправжнім. Але тепер ці два звичні слова – як дві долоні, з яких проростають тисячі променів світла, з тисячами світлих значень. «Світло» і «майбутнє», в якому це світло сяє. Треба лише зачекати, недовго… І буде світло перемоги, і світло радості, коли зустріну чоловіка з війни, і світло маминих очей, і світло народження моїх зірочок. А вони, як і мільйони інших малят, вже стануть світлом нової нації.

• А скоро прийде той самий янгол, зітканий із сяйва, покладе нам на вуста свого пальця, витворивши над нашими губами маленькі заглибинки. І в той час ми забудемо, звідки ми прийшли. Але наші душі пам’ятатимуть, куди треба повернутися.

• Я вже тут… Обіймаю вас своїми крилами… Я ж обіцяв, ще недовго. Пам’ятайте, промінчики, в якій темряві ви б не були, ваші душі знатимуть, що допоможе: ось вам невидима свіча правди і добра, сили і незламності. Ви народитеся українцями в той час, коли темряву в історії нації перемагатиме світло відновлення. Пам’ятайте: буде темрява, а потім – світло. Бо що б не відбувалося в темряві, її завжди долає світло, світло надії…