Що відбувається у темряві. Валерій Хмелівський. Потойбіч або один день у мюнхені

Услід троянда часу тихо в’яне

(Пауль Целан)

Марієнплац...

Вже.

Пиво баварське...

Вже.

Нудьгую.

Друзі мої, завдячуючи кому я тут, впродовж дня задіяні на якомусь форумі. Кардіологів!

Всесвітньому!

Я не лікар.

Я поет. І я нудьгую...

Німецька моя?

Рівень сільської школи на Галичині. Щире здивування: цього цілком достатньо, щоб досить пристойно спілкуватися із обома портьє готелю, Катрін і Енке.

Симпатичні... Молоді... Комунікабельні. Але на службі.

Нудьгую.

Просвітлення!

Це ж тут, у Мюнхені, похований Степан Бандера!

Але де ж той цвинтар?

Енке...

З нею мені спілкуватися легше, ніж із Катрін. Порозуміємося. (Згадав, що могила німецькою – ґраб). Вперед!

– Кáффе? – приязно усміхаючись, запитує Енке.

– Найн, фрау, – відповідаю, склавши вказівні пальці хрестом. – Ґраб Степан Бандера, бітте...

– Вальдфрідгоф... – Енке задумалася, потім всміхнувшись, жестом запропонувала мені попити кави на терасі готельного ресторанчика, – Айн момент.

Який там... айн? (Подумалося).

Але... куди мені поспішати?

Кава парує... Від сигарети – змійкою дим...

А Енке вже несе роздруківку маршруту і пояснює: «Метробус фюнфундфюнфціхь , метробус фі-і-рундфюнфціхь, нойнундфюнфціхь мінутен»*.

Не година! Не приблизно! А точно: 59 хвилин! Ці-ка-во! Перевірю...

На виході з готелю, Енке, глянувши на монітор, пропонує взяти в дорогу готельну парасольку, бо за годину можливий невеликий реґен... дощ тобто.

Зайшовши в автобус, смакуючи подумки можливим відхиленням від графіку, вмикаю у смартфоні таймер зворотного відліку.

Всі сподівання мої марні: рівно за визначений час, за без однієї хвилини годину, залишаючи автобус, я потрапляю під мюнхенську мрячку, яка переростає в легенький тихий і теплий-теплий дощ... Дорогу до могили Степана Бандери мені показує Лариса... із Шепетівки, з якою познайомилися в автобусі, хвилин десять тому: «Нє надо через центральний вход, здєсь от угла, можно, тропіночкой. Я знаю... А ви точно нє націоналіст?»

– Та наче ні. Я поляк з діда-прадіда. Етнічний.

Єдиний білий хрест на кладовищі...

– Нєобично получаєтся: поляк і єврєйка ставят свєчу Бандерє... – констатує Лариса, здивовано, але якось світло усміхаючись.

– Так... Спілкуючись при тому російською. – сміюся і я, запалюючи вогник.

– Слава Україні!

– Гєроям слава! – відгукується миттєво Лариса. – Ми оба тєпєрь украінскіє націоналісти... І нє страшно совсем, оказиваєтся.

Я потойбіч звичного мені світу... Енке... 59 хвилин на дорогу... Дощ німецький за графіком... Лариса.

– От і спробуй, з їхнім орднунгом, змагатися з ними... – думка з'явилася сама. Від розпачу я знову засумував.

– Не сумуй! – підбадьорює мене мій внутрішній голос. – Ти ж поет! Який тобі в біса орднунг потрібен? Будь мудрим! Будь сміливішим! Свічечку запалив Степану?

Запалив.

А тепер – думай! Ти ж теж від них потойбіч.

– А що там думати? Писати треба...

– От і пиши! Але знай, що між потОйбіч і потойбІччям – відстань ще більша, ніж між косою для трави і косою дівочою!

Мій рід із польського коріння,

а землю я пробив отут.

Мене і Польща, й Україна

у цьому світі бережуть.

Так і живу: дві Батьківщини

я маю, наче мами дві.

Від серця Польщу й Україну

не відірвати вже повік.