Що відбувається у темряві. Анна Колесова

В темряві

Тримаючи ліхтарик в одній руці, я підійшла до трюмо і змахнула всі Оленині флакони з парфумами у велику коробку. Потім витягла свою велику косметичку і висипала вміст туди ж.

– Що ти робиш? – Запитала Олена.

Я поставила коробку на диван між нами та закріпила ліхтарик на люстрі. Світла не було вже більше п'яти годин, і настрій ставав все тужливішим. Слабке світло, що падало на обличчя Олени, казало про те, що вона знову плакала.

– Проведемо ревізію наших ароматів, – сказала я.

– Знову твої ейчарські психоігри? – Усміхнулася Олена.

Після того, як два місяці тому зник зв'язок із Сергієм, я переїхала до Олени. Під час блекаутів ми інколи грали у «настілки». Але Олена заявила, що я не зобов'язана її щохвилини розважати – краще вона лежатиме сама у темряві. Однак після цього я щоразу помічала сліди сліз на її обличчі.

Ідея з парфумами прийшла мені сьогодні вранці, коли я почула від  Олени нетиповий для неї аромат. Можливо, вона надушилася ним для підняття настрою. Я б лише раділа цьому. Психіатр рекомендувалв не покладатися лише на таблетки, а намагатися говорити про її емоції. Моя колишня робота ейчаром багато чого мене навчила. Намагаючись витягнути Олену з своєї мушлі, я часто пропонувала їй заняття, під час яких ми могли розмовляти.

* * *

Зараз ми перебирали різноманітні за формою флакони і пирскали їх вміст одна одній на зап'ястя. Коли я почула знайомий апельсиново-шипровий аромат, запитала:

– Ти пахла так цього ранку. Що за аромат?

– Це мамині духи, нагадують про неї, - посміхнулася. – Вона мене ними бризкала і казала, що любить, коли ми пахнемо однаково. Це був наш ритуал, навіть коли вона вже хворіла.

Я обережно взяла в руки флакон і пирскнула собі на волосся. Олена погладила мене по голові.

– Тепер і ти пахнеш мамою.

* * *

А в тебе є парфум, який асоціюється із конкретною людиною? - Запитала Олена.

Я обрала рожевий флакон із квітковою гамою ароматів.

– Він пов'язаний із колишнім чоловіком.

– Він тобі подарував? – Здивувалася Олена, а я здивувалася її питанню.

– Знаєш, що ні. Він ніколи мені нічого не дарував. Але йому подобався цей аромат. Або я сама собі подобалась у ньому, а він це відчував. Не знаю, чому й досі зберігаю цей флакон.

– Викинь.

– А що, так і зроблю! – Я встала і пішла на кухню до відра зі сміттям.

Олена закліпала очима:

– Я пожартувала.

– А я ні. І не смій завтра ритися у смітнику, як моя бабуся робила, вважаючи, що я можу викинути щось корисне. В результаті й у будинку, й у  житті з'являється купа мотлоху.

Вона засміялася. Як мені подобається її сміх.

* * *

– А в тебе є аромат, пов'язаний із Сергієм? – Я розуміла, що стаю на хиткий ґрунт. Батарейки у ліхтарику майже сіли. В напівтемряві я бачила лише контур її обличчя, але навіть він здавався сумним. Вона встала і підійшла до комоду з білизною. Помацавши там рукою, вона дістала квадратний флакон і піднесла його до обличчя. Я не попросила її понюхати – парфум, очевидно, був чоловічим. І те, що пов'язувало її з власником цього запаху, і картинки, які він викликав у її пам'яті, – це було тільки її.

– Його улюблені, - промовила вона, ховаючи пляшечку назад. – Пам'ятаю, на нашому третьому побаченні він підійшов до мене ззаду і затулив очі долонями. Я впізнала його за цим запахом. А потім ми до вечора гуляли та їли смажені каштани. Додому йти не хотілося. Тоді він сказав, що хоче створити сім'ю.

– Отак на третьому побаченні сказав?

– Так, він такий безпосередній був... є, - вона затнулась.

Ми не знаємо, чи був Сергій, чи є. Після того, як він потрапив у полон два місяці тому, ми нічого про нього не знаємо.

* * *

– Знаєш, у мене колись був аромат, створений спеціально для мене, - промовила я.

– Вау, можна понюхати?

– На жаль, закінчився.

– А чим він пах?

– Саме це і запитав парфумер насамперед. Такий цікавий старий. Відразу запитав мене: «Дитя моє, чим ти хочеш пахнути?». Лише одне слово треба сказати. Потім ще багато запитань ставив – улюблені кольори, герої книг, одяг, але має бути головне слово.

– І що в тебе за слово?

– Впевненість. Мені її не вистачало. А коли я почала наносити на себе ці духи, наче одягала ангельські обладунки. На роботу летіла, як на крилах.

– Класно! Наче якась магія.

– Так і є. А якби ти собі створювала чарівний аромат, як би він звучав?

У темряві цокав годинник, і мені здавалося, минуло не менше двох хвилин, перш ніж вона відповіла.

- Як ти гадаєш, чим пахне надія?

- Надія? Не знаю, але можу спитати спеціаліста.

– Це я так. Зараз не на часі все це.

– Дурненька, а коли на часі? Ось повернеться твій Сергій, а ми що… не при повній зброї?

Раптом увімкнулося світло. Олена схопилася.

– Піду розігрію вечерю.

– Ок, я поки що тут приберу все.

Сховавши флакончики на місце, я прогорнула список контактів у телефоні. Знайшла «Парфумера». Вийшовши до іншої кімнати, набрала номер. Він одразу мене згадав і зрадів.

– Як у тебе сьогодні з упевненістю?

– Чудово, але я хотіла б зробити інше замовлення. Я вам розповім зараз у деталях, правда, не знаю, чи це можливо?

– Дитя моє, у цьому світі все можливе.