Що відбувається у темряві. Костянтин Стрелець
Запах сирого ґрунту заважав дихати, робив легені важкими, безжиттєвими. Відчайдушними зусиллями він часто хапав повітря, наче єдине джерело сили, яка його покидала. Почали текти сльози. Непокірно виливаючись з очей, солона вода розбавляла присмак крові в роті. Кровоточива губа, яку він кусав із самого початку від стресу, або екстазу, почала щипати. Вдих-видих. Лопату, котра була в його тонких незрілих руках, він агресивно жбурнув в сторону. Намагання темряви заспокоїти його своїм холодом та безкінечністю були марними. Він подивився на руки. Вдих-видих. Роздерті старі мозолі сочились кров’ю, брудом та гноєм. Він взявся за обличчя та витер його долонями, наче вологим рушником. Відчувши, що наскрізь мокрий від поту, раптом згадав де він, навіщо він тут та закричав, що є сили. Божевільний крик відбився від гігантських секвой, маленьких дерев’яних хрестів хаотично вкопаних у землю навкруги, та кам’яну домівку позаду нього, де в одному із небагатьох вікон горіло світло. Вдих-видих. Болю він не відчував, як і відчаю, або страху. Подивився на результат своє праці – яму прямокутної форми. Плюнув в неї. Ще раз. Усвідомивши, що вона ще не готова, знов заплакав. Декілька секунд рідина з очей омивала його обличчя та душу. На цей раз він протер обличчя сірою майкою, яка весіла на його сухореброму вологому тілі, наче мішок та зараз вже нагадувала своїми кольорами полотно імпресіоніста. Порвані джинси такого ж кольору доповнювали образ. Від ліктя до плеча руки були усипані рівними рубцями, деякі мали свіжий вигляд. Вдих-видих. Він просто стояв і дихав, пар вивалювався з його рота, а думки вперто довбили скроні, озвучуючи ритм серця. Про що він думав? Невідомо! Але його юне лице було спотворено передчуттям майбутнього ритуалу. Вдих-видих. Жадібно та відчайдушно він схопив лопату та кинувся до ями. Раз! І лопата проткнула землю. Два! І шматок землі був відкинутий в сторону. Раз за разом яма становилась глибше й глибше, лице ще потворніше, а темрява все густіше. Що відбувається в темряві, в темряві його душі? Все що боязко ховається від світла, дряпаючи нав’язливі ідеї на скрижалях його свідомості, вивергається, коли настає темрява – єдиний притулок для божевілля. Вдих-видих. Він вже був по груди у ямі, коли різко зупинився. Держак лопати мовчки всмоктував червоно-гарячу кров, яка капала вниз та іноді відблискувала зеленим. Він згадав про світло з вікна позаду нього, до котрого він стояв спиною. Щось залоскотало йому пальці ніг, які були прикриті лише брудом чорної землі. Він зреагував миттєво: впевненим поштовхом встромив лопату собі між пальців. Заструмилася кров, але болю він не відчував, лише бажання подивитись на вікно займало всю його концентрацію. Так і було зроблено, але дуже повільно, не привертаючи уваги. Він вдавав ніби щось робить лапатою, але насправді дивився на вікно. Спочатку збоку, потім розвернувся повністю. Дві темні постаті дивились на нього у відповідь. Він не бачив їх очей, але відчував їх пронизуючий погляд на собі. Вдих-видих. Дві тіні були непорушні. Одна вище, інша нижче. Його лице тепер виражало щастя із запахом гедонізму та мракобісся. Вимазаний в крові та багнюці рот, відсутність деяких передніх зубів та жовтизна інших викликало блювотний рефлекс у кожного, хто його бачив, але навкруги не було нікого. Багато кілометрів без людських створінь, тільки темрява та дві темні постаті у вікні… Вдих-видих. Процес копання підходив до кінця, це було видно по уповільненим рухам. Він зупинився. Подивився в гору, ніби у пошуках свіжого повітря, але його не було. Тільки важке сире наповнене смаком мокрого ґрунту, який давно оселився в очах, горлі, ухах та носі, під нігтями та в ранах, в рідких розпатланих волоссях та між зубами. Час від часу він нестримно бухикав та спльовував в’язку рідину. Вдих-видих. Згадав про чотири чорні мусорні пакети, які лежали неподалік. Він витер руки об джинси та викарабкався з ями. Зверху подивився на неї та плюнув туди раз. Посміхнувся. Плюнув ще раз. Задоволене лице знов подивилось в сторону вікон, але вже без сорому та вагань. Дві тіні продовжували нерухомо спостерігати. Вдих-видих. Швидкими, але виснаженими кроками попрямував до пакетів. Підняв їх обома руками, закинув на плече та потягнув до ями. Важко дихаючи, впав на коліна, почав зловісно шелестіти пакетами. Перше що він дістав були руки, очевидно відрізані тупим предметом. Дві маленькі пластмасові руки одночасно полетіли в яму. Наступною була голова. Також пластмасова, з блакитними очима та штучним кучерявим коротким волоссям. Її очі блимнули, коли вона долетіла до низу. Голова раптово почала вигукувати: «Мамо! Хочу їсти! Мамо! Хочу їсти! Мамо! Не вбивай!». Людина в майці та джинсах кинулась до лопати, але голос припинився, певно сіли батарейки. З наступного пакету він дістав тільце. Поспішав, що є сили. Також жбурнув до ями. В останньому пакеті він дістав ногу. Вона була одна. Вдих-видих. Він знов подивився в сторону вікон. Почав гучно скреготіти зубами. Одна нога була загублена назавжди. Чи може її не було спочатку? Він не міг згадати. Це вже було неважливо, нічого не було важливим, окрім двох тіней у вікні. Байдуже кинув її у яму. Змусив себе піднятися з колін. Вдих-видих. Одним стрибком він опинився на дні. Знов став на коліна та почав милосердно збирати воєдино тіло ляльки. Руки до тільця. Почав ревіти. Голову до тільця. Капля крові з тріснутої губи капнула на око ляльки. Ногу, одну, до тільця. Сльози почали капати на пластмасове дитя. Піднявся з колін та декілька хвилин дивився в очі ляльці. Блакитний колір завжди подобався йому. Вдих-видих. Викарабкався назовні та відчув прилив сил, бо все досягало фіналу. Лопата знов опинилась в його руках. Що є сили він почав закопувати ляльку. Чомусь вона заговорила, дитячим тонким голосом, котрий різав йому барабанні перетинки: «Мамо! Хочу їсти! Мамо! Хочу їсти! Мамо! Не вбивай!...». Він відчайдушно заривав яму, але не міг перестати чути: «Мамо! Хочу їсти! Мамо не вбивай! Мамо…». Раз кидок, два кидок. Чим більше він закопував, тим голосніше чув: «Мамо! Не вбивай! Мамо…». Кидок за кидком. Його рухи були ще швидшими та роздратованими. «Мамо! Хочу їсти! Мамо не вбивай!» - лунало із майже закопаної ями. Раз кидок, два кидок, три кидок, чотири… Нарешті остання порція землі… «Мамо! Не вбивай!» - пролунало в останнє та розлетілось луною в його малодосвідченій голові. Піднявся вітер, який обдав його мокре від поту та страждань тіло пекучим холод. Він знов почав відчувати біль. Тепер кожна рана кипіла, пекла та свербіла. Зрозумівши наскільки він втомлений, повернувся до вікна та з останніх сил встромив лопату в землю. Раптова згадка на мить підпалила його тіло. Із заднього карману він дістав маленький дерев’яний хрест, зроблений власноруч із палок та мотузки. Встромив його в закопану яму зі сторони ніг ляльки. Тепер вже яма стала могилою. Він знов розвернувся, витяг лопату та знов встромив її в землю. Сили покинули його. Він впав на коліна. Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих-видих.
- Сорок сім хвилин, п’ятдесят дві секунди. Краще ніж минулого разу на сімнадцять хвилин, тридцять три секунди! – продекламувала жінка, яка стояла біля вікна після того як вимкнула таймер на смартфоні. – Але цього недостатньо.
- Ти занадто прискіплива, люба! Йому всього десять років, а він так намагається не розчарувати нас. Не карай його в цей раз, прошу тебе. – сказав чоловік із посмішкою янгола. Вони обидва дивились у вікно.
- Добре! В цей раз без покарань сина, любий. – сказала жінка із посмішкою грішного янгола.
Він не дивився їй у вічі:
- Дякую, люба!
- Але доведеться покарати тебе!
