Що відбувається у темряві. Турчин Валентина. Липка тривога

Андрій втирає липкі краплі поту, але згодом розуміє, що то починається дощ. Залпи вибухів періодично чути з-за просіки, вони наближаються. За два метри з окопу виглядає Олексій, Андрій його впізнає навіть в темряві – широкі скельця окулярів виблискують двома мерехтливими вогниками. Позиції залишати вони не можуть, а краплі дощу, врешті-решт, досить теплі і навіть освіжають. Напарник щось шепоче, та нічна імла вбирає його слова. Андрій нічого не чує і не може перепитати, сідає на вже добре зволожену багнюку і починає переборювати тремтіння. Йому не холодно, просто, здається все тіло хтось нанизав на колючки і від того воно якось судомно здригається. Багнюка на долонях, на штанях, на взутті, вже і на обличчі.

Згадується дитинство, коли вони з друзями в найсильнішу зливу вдягали гумові чоботи, дощовики і бігли вимірювати калюжі, замішувати з бруду тісто і пускати паперові кораблики за потічками, які дзюркотіли вздовж кам'янистої дороги. Саме та дорога щовечора збирала їх, сусідських хлопчаків, щоб переповідати слухати, слухати, слухати купу цікавих історій. Ті друзі дитинства тепер розбрелися по світу, але Андрій ніколи не забуде того дощу, глибоченних, мов море, калюж і маминого погляду, коли він прочиняв двері і весь обліплений брудом з ніг і до волосся посміхався на всі свої молочні зуби. Мати тоді не лаяла, тільки спиняла і просила залишити взуття на килимку за дверима. Тепер він був схожим на самого себе в дитинстві: бруд обліпив берці, запхався під рукави бушлату, він був на носі, на вухах.

Вибухи наближалися, розриваючи нічний морок на друзки, жбурляючи в тишу неспокій та стривоженість. Андрій знову відчув тремтіння, стиха озвався до Олексія, щоб перевірити чи той не спить, але мряка кожною своєю дрібною краплиною відділяла від нього побратима. Ще ніколи вони двоє не були так близько до лінії розмежування військ, ще ніколи вибухи не були такими гучними, ще ніколи небезпека так не лоскотала спину, а цівки поту не стікали поміж зіжмаканим волоссям попід балаклавою.

Темряву пробили два мерехтливих вогники, які поволі наближалися. Андрій підсвітив свічкою, помітив, що Мурка веде когось за собою до їхнього з Олексієм окопу. Ті два вогники огортали душу спокоєм, засвічували десь глибоко всередині свічечку надії. Марина ступала ледь чутно, зважуючи кожен крок, видихаючи важке вологе нічне повітря. Мурка мов поводир вела її до окопів, впевнено, мов ця прифронтова зона була сходжена нею вздовж і впоперек. Марина наблизилася до Андрія, розвіяла його мовчання ледь чутним «як воно?». Андрій побачив, що вона тримає дощовики, каремати і ще щось, від чого йшов приємний дух, який вкотре нагадав дитинство.

– Чуєш, Дроне, не тремти! Ти вперше на бойовому завданні? – Марина розвіяла липку темінь своєю осяйною усмішкою, – знаєш, а у нас був такий собі дід Свирид з позивним Вереда, то щойно за просікою починало бахкати, він сідав за дубом, де завчасно прилаштував собі містечко і співав. І оті пісні рятували його під час нападів і оборони, в дощ і мороз.

Марина могла розповідати годинами різні кумедні історії, щоб хоч якось відволікти ще «зелених» хлопців від тої тривоги, яка нависала в повітрі в передчутті великого бою. Про те, що дід Вереда в останній битві отримав поранення, несумісні з життям, і йому не допомогли навіть пісні, Марина змовчала. Та і для чого то Ендрю, врешті-решт він його не знав. Уміла вона своєю якоюсь тоненькою поволокою огортати побратимів так, що вони забували, що сидять посеред поля в грузьких окопах, дихаючи просоченим димом, прогірклим повітрям, посміхалися і десь там, глибоко зароджувалася у них надія, що цей бій буде переможним, що завтра ще бодай на сотню метрів вони стануть ближче до перемоги.

Марина, як завжди, кидала своє «бувай» і зникала в непроглядній темені, залишаючи за собою запах маминих пиріжків, звуки дідової пісні, тепло обіймів коханої, голос нещодавно народженого сина. Марина йшла ледь чутно, її дорогу освітлювали ті два вогники, що Мурка кидала на ще не протоптану серед поля стежку. Лише зрідка, коли її берці опинялися в глибокій скаламученій калюжі, побратими вчували відлуння її слів. Здавалося, що ця тиша краде її тендітний голос, несе його в бік посту патрулювання, і відразу знову стає вогко і холодно аж до тремтіння. Не рятує ні дощовик, ні каремати, штани, обліплені багнюкою стають важкими і клейкими. По щоці тече чи цівка поту, чи крапля затяжного дощу. А може то сльоза, тому що її гіркота відразу перебиває смак домашніх пиріжків, і більше до рота не лізе ані крихта.

Знову чути вибухи, вони підступно наближаються. Андрій шукає в темені відблиски від скелець окулярів побратима, а потім починає згадувати Маринчині оповідки. З голови не йде дід Свирид. Чому він не запитав її, чи він ще живий? Андрій переборює тремтіння, втирає краплю поту, а чи дощу, і починає стиха промовляти:

- Ой у лузі червона калина…

Дощ переходить у в'їдливу мрячку і потроху стихає. Край нічного неба вимальовується ледь помітна за туманом заграва.