Що відбувається у темряві. Олена Просцевічене. Лего

Розмови у темряві сподобались Настусі. Правду кажучи, це була не повна темрява, не така глуха, як ночь за вікном: десь за татовою спиною жевріла свічечка, відкидала на стіну світлу пляму, всередині якої чудернацько борсались, стрибали й розбігалися тіні. Тіні відкидали Рой і Жужа. Він – меншу, чіткіше очерчену, схожу на блакитну таксу, що жила в Настусиному ліжку. Вона – кошлату й безформну, мов стоптані мамині капці.

Сторонньому спостерігачеві їхні розмови здавались би однаковими: завтра те саме, що сьогодні, сьогодні – те, що учора. І Настуся впізнавала їх із тим задоволенням, з яким інші дити слухають казку, давно завчену напам’ять. Це було щось на кшталт ритуалу. Гудок – і маленький пальчик торкається зеленої слухавки вайбера, тягне по монітору. Він засвічується, з телефона лунає татов голос. Пригостивши Роя кісткою, а Жужу печивом, він тріпає їхні загривки, плескає по спинах, і збуджені пси починають шалений біг темною хатою, від чого Настуся аж заходиться реготом.

А потім вони збирають лего. Мала уважнішає, починає пильно вдивлятися у віконце монітора, прагне розгледіти, що там у темряві будує тато.

 – З чого почнем? – питає він на своєму боці. – Давай з цих великих кубиків? Це буде фундамент,

І, вибравши точно таку жовто-гарячу цеглину, Настуся кладе її в основу свого будиночка. Вона бадьора і радісна, вже не хіхоче просто так, із безтурботною дитячою радістю. Будівництво лего – справа серьйозна – поглинає її повністю. До жовто-гарячого кубика їй хочеться додати синій: вони так точно зчіпляються шипами й отворами, що вона сплескую долоньками і знову сміється. Тато схвалює її рішення. Синій до жовто-гарячого – ідеально. І він з’єднує їх на своєму боці. Так, крок за кроком, вони збирають дві однакових башти – обговорюють, радяться, іноді сперечаються, але частіше погоджуються – і доводять справу до кінця.

 – Ну от, – каже тато, – нехай постоїть, а завтра вирішимо, що з нею робити.

 – Тя, – впевнено підтримує його Настуся і короткими зморшками натягує шкіру на крутому лобіку.

Весь час, поки вони бавляться з собаками та будують лего, десь позаду присутня мама. Іноді вона перекладає Настусини ба-ба, па-ба, ма! (супроводжується характерним жестом розведених долоньок) і рррроо на доступну татові мову. Настуся не проти. Уже дворічна, вона конче потребує спілкування, мамині зусилля сприймає схвально – і коли та не вгадує, терпляче повторює незрозуміле слово.

Телефонні розмови з татом, синхронне збирання лего (вона в незатишній чужій квартирі, він – там, у телефонній трубці, разом із Роєм і Жужею, і нікого з них вона не може уявити поряд, у своєму реальному житті, живими істотами зі справжнею теплою шкірою, зкуйвдженою шерстю і жадібними коричневими носами) – одна з непорушних констант Настусиного світу.

Дитяча пам’ять коротка.

Коли перестане телефонувати тато, вона занепокоїться, їй ніби не вистачатиме чогось, і мама втішатиме її, сама сумна: зачекай, ягідко, от повернеться татусь з війни, і ми додому. За місяць-другий Настусина тривога вщухне, і вони будуватимуть башти з мамою, виставляючи пластмасові цеглинки на яскраво освітленій підлозі.

***

 – Здрастуй, па, – сказала вона прямо у вицвілі очі, що дивились на неї з могильного каменя. Скільки йому тут? Тридцять шість? Як, власне, і їй тепер. – А мені мама розповідала про тебе... багато.

Сказала і затнулася. Крім маминих розповідей, вона нічого й не знає про власного батька. Скільки ні копирсалась – порожньо в пам’яті.

Ззаду підійшов Поль, заговорив лагідно, але наполегливо. Час іти, пізно. Вона вже давно тут стоїть. В його голосі почулася невпевненість, як тоді, коли вони подорожували в горах і заблукали. Хоче повернутись у готель до темряви – зрозуміла вона. Незатишно йому тут.

 – Так, – погодилась, – я зараз, любий, дай мені ще хвилинку.

Наодинці з татком вона поправила синьо-жовтий прапорець на камені і торкнулась світлини. «Закрила гештальт», – сказав хтось всередині голосом Поля поблажливо-лагідно. Треба йти. Повернулась, пішла рішуче, без жодного слова сіла в машину і мовчала всю дорогу до великого міста, в якому вони проведуть ще ніч, а вранці полетять додому.

Невидимий в густих сутінках, на могилі залишився кубик лего – цеглина, на якій так довго трималось її життя.