Що відбувається у темряві. Анатолій Кузьменко. Кольори
Мені пощастило з родиною. Не тому, що на мене ніколи не кричав батько, не тому, що мене ніколи не ображала мати, не тому, що мій старший брат ніколи не конфліктував зі мною всерйоз, як це часто буває між братами та сестрами, які ділять кімнату. Такі обставини, взагалі-то, мають бути нормою. Уявіть собі, щодня радіти тому, що нічого поганого не трапляється у твоєму житті. Йдеш з роботи та наспівуєш веселу пісеньку про те, що цеглина не впала тобі на голову, або що ніхто у трамваї не плюнув на твої чисті штани.
Але мені пощастило, бо мої рідні завжди прагнули мене зрозуміти. Як я усвідомила пізніше, це трапляється не з кожним.
Я сліпа від народження. Ні, не треба мене жаліти. Бо я навіть не знаю, що втратила. Ви ж не жалієте своїх друзів через те, що вони не народилися у заможнішій родині та з красивішими пальцями на руках?
Мої рідні завжди приділяли велику увагу тому, як я сприймаю навколишній світ, та намагалися відчувати його приблизно так само. Якось у фільмі хтось назвав червоний колір.
- Як це, червоний? – спитала я.
- Кров червона. І ще деяке вино, - відповів батько.
Я знаю, яка кров. Липка, тепла. Що таке вино, я тоді ще не знала. Але незабаром, звісно, дізналася.
- А що ще червоне? За асоціаціями.
- Біль червоного кольору. А ще поцілунки також червоні, - відказала мати.
- Та ні, поцілунки різні бувають, - з тоном знавця відказав мій брат, - бувають і жовті і помаранчеві. Бувають і сині. Але сині – це коли ви плануєте розійтися незабаром. Бо синій колір – це колір смутку.
За мовчанням я зрозуміла, що усі здивовано дивляться на брата. Так за секунду я усвідомила: серед диваків і їхніх дивацьких розмов завжди є ще більші диваки. Це геометрична прогресія дивацтва і щойно брат переміг у розмови про неординарні асоціації. На щастя, ніхто не став питати про те, звідки він так багато знає про сумні та щасливі поцілунки. Мало хто такі речі обговорює з батьками, навіть з найкращими.
- Тату, навчиш мене грати в шахи?
- …
- Не переживай, я буду запам’ятовувати, де які фігури.
- Але, Маріє, це дуже складно. Не уявляю собі, як це взагалі можливо. Ти послухала якесь кіно, де щось було про шахи?
- Так. В шашки я навчилася грати. Навіть обіграла сусідку. А вона зряча. Щоправда, вийшло перемогти лише один раз. Але б ви бачили, у якому вона була шоці.
Тато сміявся до сліз. Але в мене дійсно була хороша пам’ять. А ще, мені завжди довіряли відповідальне доручення родом із глибокого дитинства, а саме вставити нитку у голку, коли мамі щось треба зашити. Не можу сказати, що в мене це швидко виходило, але, як нам пояснювали у школі, ті, хто не бачать очима, мають чутливі руки.
Як я вже казала раніше, серед диваків є найбільші диваки. А я от не найнезрячіша серед незрячих. Я розрізняю світло і темряву. Тому я маю уявлення про те, що таке сірий, чорний та білий.
Виявляється, можна сприймати кольори на смак, підключаючи уяву. Наприклад, весна зелена, літо – жовте. Зима біла, блакитна або чорна. Осінь сіра, коричнева, чи фіолетова.
Так само було з музикою. Дебюссі був білим – як запах випраної білизни, Бах був синім – як життя в нашому маленькому сонному містечку, а Фредерік Шопен – блакитним – як лінивий ранок, коли не треба йти до школи. Моцарт, який був надто веселим для мене, нагадував помаранчевий колір апельсинів. Бетховен – це червона тривога, яка пахне церковними свічками та терпким вином.
Так, я не знаю, що я втратила. Та чи втратила щось взагалі. Але ніхто точно не знає, хіба ні? Єдине, що я точно знаю, це те, що не треба боятися темряви, особливо, якщо ти здатен не плутати її зі світлом.
