Що відбувається у темряві. Філіпова Анжеліна

Зима. Вечір. Я йду в сторону дому активним кроком, тримаючи телефон з увімкненим ліхтариком у руці. Через те, що пошкоджені всі атомні станції, які живили моє місто електроенергією, у дворі біля будинку повна темрява. Місто, яке живе 3 дні без світла, ніби трохи призупинило свій рух. Машини їздили рідко. Люди теж нечасто траплялися мені в очі. Бо основна їхня маса була в метро. Де хоч якось можна було спіймати зв'язок та побути під світлом ламп. Пару вікон у моєму будинку світилися дуже слабенько. Це акумуляторні лампочки доживали свої останні хвилини. Я вже підходжу до під'їзду і ліхтарик вимикається.
Мені знадобилось пару секунд, щоб зрозуміти, що мій телефон теж доживав свої останні хвилини, а точніше секунди.

На щастя, з під'їзду хтось вийшов. І цей хтось явно поспішав. Раптом я почула голос, який сказав мені

-Добрий вечір, тітка Настя

Було одразу зрозуміло, що це був сусід з першого поверху. Хороший хлопець. Його звуть Іван і незважаючи на те, що він ще підліток, доволі багато знав про літаки та захоплювався фізикою і математикою. Більшість людей сумніваються чи правильну вони обрали професію навіть якщо їм 40. А цей парубок в свої 17 точно знав, ким він хоче бути.

-Мене завжди вабило до себе небо" казав Іван постійно.

Його батько був льотчиком. І всі свої вільні хвилини проводив в небі. Навіть народження сина не стало йому на заваді. Тому хлопчик не бачив свого батька протягом довгого часу. А в ті моменти, коли Іван по телефону благав татуся побачитися з ним, бо він сумує відповідь завжди була: "ні"
Ось так непомітно і пройшли 16 років. А на 17 Олег різко з'явився в житті сина і почав благати пробачити його. Але це вже було неможливим. Іван його навіть бачити не хотів. Незважаючи на це батько не покидав спроб налагодити з ним контакт.

"Добрий вечір, Іване" - відповіла я

Мені шкода цього хлопчину, бо сім'я у них бідна і у нього немає змоги вступити до університету на омріяну спеціальність. І він сам це розумів але оптимізму ніколи не втрачав

Максимально швидким кроком його фігура прийшлась повз мене. І єдине світило, яке показувало мені шлях - зникло.

-Добре, я живу в цьому домі вже 30 років і думаю, що зможу дійти до 5 го поверху без проблем

Завдання виявилось важкіше ніж я думала.

" Головне підійматися неквапливо і обережно"

Через 5 хвилин я вже опинилась на 4 поверсі і вирішила зробити перерву та трішки постояти. Без світла інтер'єр під'їзду здавався моторошнішим. Пошарпані стіни, мінімальне світло з вікон між поверхами, старі перила , які риплять під тобою, коли ти них торкаєшся. Все це здавалось доволі природнім для звичайної 9 ти поверхівки. Окрім одного. Тут було дуже тихо. Я б сказал навіть занадто.  Я повільно підіймаюсь східцями наверх. Невеличкий слабенький промінчик світла змусив мене зупинитися між поверхами. Цей промінчик то згасав, то з'являвся. Ніби щось час від часу затуляло його.

-Хтось з сусідів незачинив двері?

Але раніше такого не було. Це все виглядало занадто дивно

-Хтось пограбував квартиру?

Звучить як нонсенс але теорії в голові з'являлися одна за одною. І ця була найправдоподібніша.

-А якщо злочинець і досі там?

Я здригнулась і прислухалась до навколишніх звуків. Тиша. Мертва тиша. Я  беззвучно підіймаюся східцями. Тривога наростає з кожною секундою. Ось 5 поверх. Світло ще трохи слабшає. Але зрозуміло, що двері мого сусіда зліва привідчинені. Я вже на 5 му поверсі. Обережно підходжу до дверей та повільно відчиняю їх. Серце завмерла. Мені здається я забула як дихати. Цей слабенький промінь світла інколи затулявся тілом чоловіка. Мого сусіда. Його бездиханне тіло перестало коливатися. І промінь світла став статичним. Я швидко підбігла взяла ніж, стала на ослінчик.  Одною рукою на скільки змогла притримувала тіло чоловіка, а іншою перерізала зашморг. Коли останній шматок нитки на канаті був перерізаний, я не витримала та випустила тіло, бо воно було важким. За цим послідував глухий удар. Якби ніхто не знав, що відбувається можна було подумати, що чолов'яга просто впав і заснув. Але....
Я спустилася з ослінчика. Та гарячково намагалась зробити йому першу медичну допомогу.

-Як там було? Надавлюйте всіма силами на грудну клітину, а потім штучне дихання. Так! Давай! Ти зможеш Настя!

"Один, два, три, вдих!. Один, два, три, вдих!"

По відчуттям пройшло хвилин 10, я точно не знаю скільки я надавала йому першу допомогу але це було безрезультатно.

-Потрібно дзвонити в швидку!"

Телефон розрядився

-Потрібно покликати когось з сусідів!

Я вибігла з квартири та почала тарабанити у всі двері, що знайшла з благанням допомогти. Але все було марним. Кров жахливо пульсувала у мене в скронях. Єдиним логічним кроком було Зайти до себе в квартиру, Взяти ліхтарик, вибігти на вулицю та кликати на допомогу.

-Але можливо у сусіда залишився телефон?

Знову ця квартиру. Знову мої спішні кроки. Знову метушня. Я відкрила всі ящики. Перешукала всі кармани пальт та сумок. Ніде його не було. Я подивилась на всіх столах. Але єдине, що я змогла знайти це була записка, біля якої лежала велика Пачка банкнот скріплених канцелярською резинкою .
В записці йшлося:


" Мері, якщо тобі віддадуть цю записку. Знай я любив тебе, любив та люблю до цих пір. Я не хотів робити боляче ні тобі, ні сину. Але тільки тепер я зрозумів наскільки цінна сім'я. Я був егоїстичним ідіотом, коли відмовлявся бачиться з тобою та сином. Бо в ці моменти, я думав тільки про себе. Знаю, що ти ніколи не пробачиш мене. Але я хотів як краще. Я хотів вам допомогти матеріально Але в мене не було грошей. Тому я продав квартиру і гроші залишив вам. Я знаю що мій синочок хоче стати льотчиком. Цих грошей має вистачити не тільки на університет але й на хороше життя.
Іван завжди заслуговував на люблячу сім'ю але з цим я не апорався. Пробач мене за все."

В кінці аркуша була мокра краплина, схожа на краплинку від сльози. Лампа зовсім згасла і я залишилась у пітьмі. Одна. Сидячи на підлозі та тримаючи цю записку. Я підвелась. Зайшла в свою квартиру, знайшла ліхтарик, взяла білу простиню та в останній раз поглянула на Олега. На його покрите зморшками лице, яке посиніло від недостатності кисню і накрила його простинею.
Повільно, ніби в трансі, спустилася на перший поверх. Вийшла з під'їзду та почала гукати на допомогу.
Хай спочиває з миром.

*******

Я пару разів стукала в двері до Івана та його матері на 1 му поверсі. Але ніхто не відчинив двері.
"Можливо вони вже з'їхали?"

Минали роки. Я так і не дізналась про подальшу долю цієї сім'ї.

- Можливо потрібно залишити їх в спокої?

Я прийняла таке важке рішення, хоча мене сильно гризли докори сумління. Але моє рішення було кінцевим і я по трохи повернулась до звичайного життя. Я працювала кадровим менеджером у авіації. Шукала професійних пілотів та стюардес. Одного разу в нашу компанію надіслав резюме гарний світловий хлопець. З голубими очима. І його фото когось мені дуже нагадало. Я уважно прочитала резюме:

"Кроцький Іван Олегович

Провів 4100 годин в небі, завершив Національний авіаційний університет з червоним дипломом....."

Багато характеристик та відзнак

Але остання фраза зачепила найбільше.

- З гордістю продовжую роботу свого батька. маршала авіації та тричі героя радянського союзу:  Кроцького Олега Юрійовича.