Що відбувається у темряві. Венцик Тетяна

Підійдіть ближче, ще ближче. Нехай тіні вас не лякають. Тільки
залиште свої ліхтарі. Інакше ви не зможете помітити те, за чим прийшли.
Не зможете помітити чарів.
В кожному будинку чи квартирі є кутик, який погано освітлений. Наче
нічого особливого і погляд дорослої людини навіть не затримується на
цьому місці, але діти уважніші. Краєчком відчуттів вони розуміють, що
щось відбувається. Тіні не так лежать, чи повітря на пів градуса
холодніше. Саме в таких місцях живуть Сімейні Таємниці.
Вони народжуються від гучних сварок, чи тихого шепотіння і
тривожного оглядання довкола. З кожним днем вони зростають, і, власне,
мають на це підстави. Аж поки щось не трапляється.
Софійка жила в такому домі, де темних кутків було більше, ніж їй би
цього хотілось, навіть більше, ніж самих кутів в будинку. Тому вона дуже
любила ліхтарі і часто спала в батьківському ліжку.
Найбільше вона не любила засинати останньою. В такі моменти, коли
наставала повна темрява, Сімейні Таємниці, як маленькі пухнасті кульки,
могли гуляти по будинку, наспівувати незрозумілі пісеньки, а деколи
відверто кликати і заманювати. Наприклад, одного разу пухнаста кулька
рожевого кольору викотилась на середину кімнати, нахабно підморгнула
дівчинці і сказала: “у ванній кімнаті третя плитка праворуч рухається.
Цікаво, що під нею”.
Ви не подумайте, вони були зовсім не злі, просто як і всім, їм було
життєво необхідно рости. От вони і провокували маленьку Софійку, яка
мала неймовірний талант (чи прокляття) їх бачити, розслідувати
таємниці, щоб дорослі плели нові інтриги.
Та найстрашніше було, коли дівчинка не втримувалась, йшла за їх
вказівками і потрапляла в дуже незручну ситуацію. То вона знайшла
білети в кіно на прем'єру, які чомусь були у книзі “енциклопедія тварин” і
про які не знала мама, то вона розсипала банку з рисом і знайшла
намисто (татів подарунок мамі), яке так давно “загубилось”.
В кожній “майже розкритій таємниці” було щось спільне. Радісний
вигляд пухнастої кульки в кутику і осудливий погляд дорослого. Останнє
- лякало найбільше.
Щоб більше ніколи не зустрічатися з таким поглядом, маленька
дівчинка почала носити зі собою ліхтарі. Один в кишені куртки, один в
наплічнику, а ще два під подушкою. Її план був ідеальним. Аж раптом, у
місті почалися планові відключення електроенергії. І коли Софійка за
звичкою забігла в магазин біля дому за запасними батарейками розміру
ААА, їх не було. Продавець пояснив, що всім зараз потрібно трішки
кишенькового світла. Він вважав свої слова хорошим поясненням, а
підморгування в кінці - підбадьорливим, але, на жаль, він був з тих
продавців, які не вміють помічати розпач на дитячих обличчях.
Першу ніч, Софійка ночувала з подушкою на обличчі. Другу ніч, вона
голосно кашляла, як тільки батьки засинали раніше за неї (їй навіть
поміряли температуру). Впродовж тижня вона видумувала все нові плани,
аби тільки не слухати дивних істот. Це виснажувало дівчинку і одного
дня, десь на другий тиждень як в магазині закінчились батарейки,
Софійка вирішила більше не вставати з ліжка. Під ковдрою було так
затишно, а зовні чекав цілий будинок маленьких таємниць, які було все
важче оминати.
- Що сталося, мила? - запитала мама турботливим голосом, коли
Софійка не спустилась на сніданок.
- Я… більше не буду вставати з ліжка, - сказала Дівчинка і щільніше
накрилася ковдрою.
- Але чому?
- Бо… в мене болять ніжки, - це була перша брехня за 6 років життя
дівчинки.
І в той момент, як тільки останнє слово злетіло з вуст Софійки, під
ковдрою, прямо біля лівого коліна з'явився малесенький клубочок світло-
блакитного кольору. Дівчинка так злякалася, що бігом підскочила на рівні
ноги, повністю скинувши ковдру на підлогу. Дівчинка очікувала, що мама
теж голосно закричить “ааа” і вискочить на ліжко біля неї, але цього не
сталось. Блакитний клубочок був не помітний.
- Здається з твоїми ніжками все гаразд, - обережно почала мама, не
розуміючи дивної поведінки дитини.
Клубочок хитро усміхнувся і вже приготувався трішки підрости, коли
дівчинка почне “викручуватись”. Але даремно.
Софійка була хороброю. Маленьких Сімейних Таємниць вже було кілька
десятків в будинку, тому вона не могла дозволити посилитись тут ще й
цій.
- Вибач, мамо, я збрехала, - пухнастик перестав усміхатись і
зацікавлено нашорошив свої невидимі вушка, - насправді мені просто не
хочеться вам заважати і натрапляти на те, на що мені не слід, - Софійка
не підіймала очей на маму, тому її погляд блукав по кімнаті і зачепився за
щойно створеного блакитного пухнастика. Він весело вклонився Софійці
розправив пухнасті крила, яких точно раніше в нього не було, і зник десь
за стіною будинку.
- Ох маленька, чому ти вирішила, що заважаєш нам?
- Бо я бачу ваші таємниці і не можу припинити це робити, - сльози
текли по щоках дівчинки, їй було важко, та вона вирішила, що не
дозволить більше жодному химерному клубочку поселитися в їх будинку,
а з тими, що блукають по кутках, вона вже знає як впоратись. Потрібно
“відростити їм крила”.
Мама міцно обняла Софійку, якось по-особливому, ніби щойно
зрозуміла, що їй вже 6.
- Ти зовсім нам не заважаєш. Просто ми часом не такі сміливі, щоб
бути відкритими повністю, - мама змахнула сльози зі своїх очей, о потім
ніжно витерла щоки донечки, - обіцяю, більше жодних таємниць.
- Тоді скажи, що під третьою плиткою у ванній кімнаті? - запитала
Софійка і відшукала поглядом знайому рожеву пухнасту кульку.
- ЗВІДКИ ТИ… вибач, - мама перевела подих, сильніше обійняла дочку,
- там фотографія… мого дідуся. Я люблю деколи дивитись на неї.
- Ти ніколи не розповідала про дідуся…
- Так, просто це складно. Він зробив багато хорошого для мене і…
поганого теж. Пішли, заваримо чаю і я розповім тобі. Не обіцяю, що все
одразу, все ж є те, що мені боляче згадувати, але я залюбки поділюся
кількома гарними історіями.
В будинку стало трохи світліше, хоч надворі вечоріло, а батарейки так і
не завезли в магазин біля дому.