Що відбувається у темряві. Валерія Соколовська. Посвята

Старий чоловік з довгим сивим волоссям повільно йшов осіннім лісом. Час від часу він уповільнював ходу та роздивлявся навколо себе. В ці миті на його обличчі з'являлась хитрувата посмішка.

- А де мої маленькі, де мої любі, нікого не бачу… Мабуть, загубились в темряві, мені дружина голову відірве, якщо повернусь без них, - промовив він, та відповіддю йому був тільки дитячий сміх, що лунав навколо.

- Мабуть вечерятимемо вдвох зі старою, бо загубились мої онуки, а м’ясо не чекатиме! - і одразу як він промовив це, до нього хто із-за дерева, хто піднімаючись з трави кинулись четверо дітей. Вони обійняли дідуся і всі разом попрямували по лісовій дорозі. 

- Діду, ти ж воював? - спитала найстарша, тендітна білява дівчина, майже підліток. 

- Так, і бабуся воювала, - відповів старий.

- Ти ж добровільно пішов, так?! - вигукнув середній онук.

- Саме так, спочатку добровільно, потім вже у ЗСУ, - промовив дідусь.

- Розкажи! Розкажи як все починалось! - линуло навколо нього. 

- Та вже скільки раз казав, добре, добре, зараз, - посміхнувся чоловік.

Холодною весною 2022 року двоє військових та один у цивільному одязі обережно йшли лісом. Дивились собі під ноги та навколо, прислухалися… Один з військових був вже немолодим кремезним чоловіком, другий - зовсім юнак, а чоловіку в спортивному костюмі і туристичних чоботах було близько тридцяти років. 

- Кажете, десь тут бачили орківську ДРГ? - спитав старший військовий.

- Так, але тут без місцевих краще не ходити, в лісі різне може бути, то кабан вискочить, то ще хто…, - пробормотав цивільний.

- Як ви від ка…, - юнак не договорив, бо всі троє помітили серед дерев якийсь рух. Але не на землі, а набагато вище - мало не на рівні двох метрів. Підійшовши ближче кожен з них відреагував на побачене по-різному. 

На обличчі цивільного заграла злорадна посмішка, немолодий військовий раптово зупинився та завмер на місці, а юнак  довго ригав під найближчу сосну. І було від чого - з першого погляду було незрозуміло, скільки саме ворогів знайшли смерть на цій галявині, бо всі тіла були буквально роздерті на шматки, руки, ноги валялись на землі, нутрощі розвішані по гілкам дерев. Втім, придивившись, можна було розібрати чотири голови, насаджені на гілки по чотирьом сторонам світу. 

- Боже мій… хто їх так? Звірі? - нарешті вимовив старший військовий. 

- А це важливо? Ось ваша ДРГ, всі дохлі, забираємось звідси, - запропонував цивільний, простягаючи юнаку відкриту пляшку води.

- Це маньяк якийсь, божевільний, його шукати треба і вбити! - вигукнув юнак.

- Навіщо? Хіба ворог нашого ворога не наш друг? - знизив плечима цивільний.

- Бо він потім перекинеться на дітей чи жінок! - не заспокоювався молодий військовий.

- А якщо я скажу, що це може бути не “він”, а вона? Чи підліток? - у відповідь на його слова юнак ще більше зблід, а старший схопився за зброю.

- Що тобі про це відомо?! - вигукнув він.

- Дещо. Ось дивіться - сліди, тут, потім он там, де трохи зрушене листя. Тут він стояв, туди пригнув…, - але договорити йому не дали.

- На два метри?! - не повірив старший.

- Ну, вони так можуть. А виходячи з глибини сліду, в ньому не більше шістдесяти кіло. Тому так - жінка, або підліток. То що, будете по жінкам чи дітям стріляти? - спитав цивільний і тихо додав, - Вони свою сторону обрали.

- І хто ж такі - вони? -запитав юнак, коли група поверталась з завдання. 

- Живуть тут, вже давно, мабуть, ще і до людей оселились. Місцеві про них знають, але мовчать, та й вони нас не чіпають, навіть бачите - допомагають. Я гадаю, в них дуже розвинене відчуття своєї території, яку вони і захищають. І вам краще зберегти таємницю - все одно ніхто не повірить, а так - завдання виконано, ворога знищено, все. 

- Ось такою, малеча, і була моя ПОСВЯТА, - промовив дідусь, коли він з онуками вже підходили до освітленого, великого будинку посеред ліса. 

- А далі ми вже знаємо! - вигукнула найстарша онука та додала, наче цитувала підручник, - Наприкінці 2024 року переломним моментом у війні, під загрозою ворога задіяти ядерну зброю було укладено Пакт між людьми та не-людями…

- Все вірно, от тоді я вже міг за віком вступити до лав ЗСУ, а згодом у складі міжнародної місії приїхала і ваша бабуся. Молода була та гарна - такою і залишилась, ось зараз нам руками маше, щоб йшли скоріше, бо м'ясо та піроги по-ірландськи вже чекають!