Бондарчук Олександр. За порогом

 Спочатку засліпив спалах. Чи ні? Спочатку пронизав гострий біль. Не пам'ятаю. Але точно була пітьма. І знову світло. У свідомості проступають туманні образи. Намагаюся пригадати: де я, що сталося? І спогади накрили мене.  Я бачив, що було ...

  Ігор обережно прикрив за собою Двері, але не повністю, залишив шпаринку. Взуття скинув, щоб рухатись безшумно. Стражі можуть прокинутися в будь-який момент. Ступні відчули холодний камінь. Повітря стало прохолодним, вологим. А головне, в ньому з’явилось те, чого ніколи не відчував там, за Дверима: віяння магії.

  На вхід в інший світ натрапив недавно. І ось він знову переступав таємничий поріг. Почав свій шлях до Сховища, де зберігався особливий Дар, що магнітом притягував і манив його, як вогонь метелика. Сьогодні Ігор вирішив, заволодіти тим скарбом. Адже ця ніч особлива: ніч дивних бажань і несподіваних вчинків.

  Темний прохід вів у сутінки Печери. Цього разу Ігор захопив шматочок тліючої жаринки, яку  закріпив на кінчику палиці. Імпровізований факел майже нічого не освітлював, але з ним спокійніше. Промені ліхтарика могли потривожити Стражів і приманити Звіра, який блукав в надрах Печери.

 Ігор акуратно ступав по нерівній підлозі. Хід вузький, не високий. Він уже проходив тут раніше. Минулого разу вдалося дістатися до Сховища і побачити Дар, але прокинулися Стражі, напав Звір, довелося накивати п’ятами.

  Жаринка не єдине джерело світла. Уздовж проходу, в пророблених в камені нішах, томилися за гратами крихітні істоти. Помітивши прибульця, мініатюрна фея радісно затріпотіла крильцями і засяяла яскравіше. Феї раділи його приходу, та і йому не так страшно з ними. Їх світло відбивалося від вологих каменів. Острівці моху сяяли смарагдовим блиском. Над головою грізно нависали біло-помаранчеві сталактити, переливаючись жовтуватими узорами. Здавалося от-от відваляться і проломлять череп. Десь падали краплі води і точили тверду породу.

  Нога вляпалася в м'яке і слизьке. Ігор ледь не закричав, глянув під ноги і зітхнув з полегшенням: то були всього лиш гриби. Але рано радів, попереду замаячили два вогника. Звір визирав з темряви палаючими очима, а через мить кинувся на Ігоря. Він позадкував, посковзнувся на грибах і впав, вдарившись потилицею. Пощастило: мох на пом'якшив удар. Але над ним навис Звір. Ікла ось-ось увіп’ються в шкіру. Ігор стукнув нападника по морді єдиною зброєю – палицею з гарячою вуглиною. Звір завив і кинувся навтьоки. Почувся передзвін і сміх Фей.

  Ігор піднявся і щодуху побіг до Сховища, забувши про обережність. Потрібно поспішати, ще назад повертатися. А якщо прохід закриється, він назавжди застрягне в цій чарівній, але небезпечній Печері. Зупинився біля феї, прислухався: погоні немає. Перевів дух, завернув за ріг і опинився у Сховищі. Тут, в кам'яних клітках, також жили феї-світляки. Він окинув поглядом безліч срібного та золотого начиння, складеного в ящиках, і зброї, розвішаної на стінах.

  Але Ігоря цікавило одне: величезна скриня в кінці Сховища, прикрашена химерним візерунком з різнобарвних малюнків. Він підбіг до неї і потягнув за кришку. Не піддалася. Напружився, смикнув ще раз, і відчинив. З скрині хлинуло світло. Ігор на мить осліп, а як пройшла різь в очах, обімлів.  Дар був ще кращий, ніж минулого разу. Радісна посмішка заграла на обличчі. Він схопив скарб і закрив кришку. А через мить все пропало. З запізненням почув кроки і сутінки печери розсіялися. А з ними зникли і чари ...

  Стражі перетворилися в батьків. Сховище стало в кухнею, темний тунель печери – коридором. Клітки з феями обернулися вимикачами, а феї – світодіодними лампочками. Скриня зробилась холодильником, з мозаїкою всіляких магнітів. Звір так і залишився звіром: котом. Жаринка виявилась іграшковою кулькою, якщо потрусити – світиться, а гриби – здута гумова кулька. Все інше – магія уяви та фантазії.

Та ніч дійсно була особливою. Коли "Стражі" застукали мене, годинник показував за північ: настав мій сьомий день народження. Я дуже хотів першим, без гостей спробувати свій Дар: улюблений вафельний торт з вареним згущеним молоком, і наїстися досхочу.

  Батько пробурчав: мовляв на ніч їсти шкідливо. А мама відповіла, що кран би полагодив, спати не дає і посміхнулася, дивлячись, як любовно я тримав торт та розгублено дивився на них. Батько махнув рукою і ввімкнув електричний чайник.

  Я читав, що після смерті мозок живе ще кілька хвилин і за цей час людина бачить все своє життя, в такому собі фільмі-сні. Неправда. Не все життя, а кращі, чарівні моменти.

Зараз, коли моє серце зупинилося назавжди, перед внутрішнім поглядом пронеслася лише одна найкраща ніч дня мого народження.

Читати також


Вибір редакції
up