Що відбувається у темряві. Кондрашков Юрій. Дитячі дорослі страхи
Коли я був молодшим, то дуже боявся залишатися один вдома. Мені здавалося, щойно мама вимкне світло в кімнаті, моя спальня одразу ж наповниться страшенними монстрами, і єдине, що я можу зробити, щоби захиститися від їхнього нападу, це сховатися стрімголов під ковдру. Моя багата уява розігрувала цілі театральні сцени в порожній кімнаті.
Світло згасало, і в ту саму хвилину кімната ставала порожнім і безкраїм полем з одним хитким опудалом вдалині, а набагато частіше я уявляв собі ліс. Ліс густий, як мийна піна на шкільному паркеті рано-вранці, темний, ніби гігантський велетень, захлинаючись слиною, з'їв сонце, і підозріло тихий, такий, що я навіть чув тріск ніби з усіх боків одночасно. Гущавина, глибока й щільна, небо криваво-червоне і я — у шаленому страху. А найголовнішим кошмаром був місяць. Живий, він дивився на мене й часом лукаво посміхався.
З-за дерев мовчки з'являлися лісові мешканці, схожі на того ж опудала. Ніхто не полював і не лякав мене, фігури моєї уяви просто мовчки дивилися, не наважуючись підійти ближче. Здавалося, вони знали щось про це місце, чого не знав я. Усе, окрім місяця, було якось розпливчасте, наче знято на камеру, вимащену пальцями в сметані.
Так могло тривати тижнями, потім знову на місці лісу виявлялося поле, і бездушно гойдалося опудало. Опудало не здавалося мені небезпечним, навпаки, солома його тіла так приємно шурхотіла на вітру, що діяло заспокійливо. Воно навіть чимось схоже на мене, здавалося, що це моя внутрішня людина, яка просто не знає куди подітися, ніби побачила мох обабіч дерева й тепер ошелешено гойдається, розмірковуючи, у якому ж боці живуть пінгвіни.
Я навіть почав думати, що воно на моєму боці, але одного разу опудало просто зникло, не давши мені достатньо часу аби придумати, який капелюх йому більше пасуватиме. Поле без нього стало якимсь ворожим, на нього опустився туман, а з-за такого далекого обрію з'явився ліс, а з ним і всі його мешканці. Боязко визираючи зі своїх схованок, вони ніби дивувалися моїй постаті. Я назавжди запам'ятаю їхні широко розплющені очі.
Чи знаєте ви, що відбувається з людьми, які бачили смерть? Прямо око в око? Хм... Може вони більш усвідомлено підходять до свого життя чи, може, беруться за розум, щоб не гаяти час? Ні! Вони визнають її авторитет. Щойно вони встигають розплющити очі, як у голові промайне думка, який із хребтів учора смішніше хрумтів, знаєте, смішніше, розумієте?!
Ближче до вечора в повітрі з’являється той самий запах, пахне сиром із пліснявою, повірте мені на слово, краще його не нюхати. З настанням сутінок, у роті відчувається присмак, ні, не сиру. Погляд із темряви — це смерть дивиться з таким смаком. Полощуть рот спочатку водою, потім горілкою, іноді навіть йодом. Випадковий погляд у кімнату без світла пробуджує глибокий жах. Він спалює все, не залишаючи місця ні для радості, ні для смутку, він заповнює, заповнює кожен сантиметр всередині них. Він позичає тіло як фрак на вечір, і якби вони не хотіли, він ніколи не дотримується формальностей, не просить і не попереджає.
Розважившись, просто зникає, залишаючи цих людей, як килимок для ніг, біля вхідних дверей. Самотні, вони ниють від холоду, що пронизує до кісток, і в сорокаградусну спеку. Вони ламаються, намагаючись згорнутись у ніщо, абсолютний нуль, порожнечу, безслідно зникнути. Тільки встаючи, вони відразу кидаються молитися, але не знають до кого і благають, ставши навколішки, до неба, але кому як не їм знати, що Богу байдуже до людей. Раді б розплакатися десь у кутку, але їхні очі давно висохли, навіть на мить прикриті повіки змусять згадати, згадати все...
Сон – це розкіш і дається тільки під снодійним. Ті, хто не може собі цього дозволити, намагаються шукати порятунку, але його немає. Ні істота єдиної природи, ні потрійної, ні реальна, ні можлива — ніщо і ніхто їх не врятує. У кожній зморшці, відкинутій тіні і навіть чужих зіницях вони бачать лише морок і підтвердження ефемерності та марності життя. Вони є жертвами єдино можливої правди, яку вони побачили власними очима. У муках вони забувають, що з ними сталося вчора, але точно знають, що буде завтра.
Я подорослішав, або, як каже моя бабуся, вимахав, мені дванадцять років. Я вже майже не боюся темряви, і моя уява набагато збідніла. Ми давно переїхали з тієї старої квартири у великий будинок. Залишилися лише деякі спогади про дитячі страхи, але іноді я, засинаючи, лежу на боці й одним напіврозплющеним оком дивлюся в безодню темряви, щільну-щільну, як масло з ферми, і тоді мені вбачається той ліс. Так само тихий і дивний та навіть підозрілий. То частіше, то рідше помічаю вдалині виразні постаті людей. То з кущів, то з-за дерев на мене дивляться люди. Обличчя в них дивно виражені, проте здаються мені якимись незвичайно близькими, наче я їх знаю чи вони мене. Хто ці люди й що вони роблять у цьому лісі?
