Що відбувається у темряві. Марія Казій

Що відбувається у темряві? От же ж цей Пан Знаю Усе! Як причепиться з питаннями, хоч стій хоч падай! Минулого тижня його цікавило що роблять корови в хліву, ще тиждень тому він скликав нас, Блукаючих і запитав : « Що відбувається з картоплею в підвалах?». То добре що хоч один з нас знав відповідь і не побоявся її оголосити. « Старіє вона. Як постаріє – гниє. Або парости пускає. Життя або Смерть – нічого більше» - сказав один з моїх братів. Пан захлопав в долоні і похвалив за таку швидку відповідь. От часом гляджу я на цього Пана Знаю Усе і думаю – йому можна будь-яку дурницю ляпнути, головне щоб пошвидше, а вже вірна вона чи ні – не важливо. Пан Знаю Усе як і більшість жадає просто отримати відповідь, але не Правду.

Та з Темрявою чомусь інакше. Заїло його. « Я хочу знати точно!» - кричав він і дав нам вечір і ніч на розвідку, а тоді велів явитися і дати відповідь. А все лише тому, що жоден з нас одразу не зметикував, що саме Пан хоче почути. Якби він одразу отримав бажану відповідь – не треба було б тепер нам вночі покидати Прихисток і Блукати. Ну і що, що я Блукаючий і блукати то моя робота? Гадаєте, від роботи не втомлюються? Не втомлюються від Ночі, від Тиші, від Пустоти? Бо ж така наша справа – Блукати як стемніє, пильнувати дороги, слідкувати за Примарами і тими, що Сплять у Димарях. Словом, берегти цей світ від самого світу. Але ми, Блукаючі, створіння практичні – куди не треба - носа не сунемо, на зайві роздуми часу не витрачаємо. От тільки Пану Знаю Усе спробуй це поясни – вічно чіпляється з питаннями « А що там?», «А що тут?», «А чого?» «А Нащо?». Гадаю то йому просто без роботи так дах рве – з тих пір як він Наглядачем став - Блукати він уже не має права – то не справа для керуючого лиця. От і сидить собі день і ніч на трьох мішках прілого зерна і пряде Історії, а що в тих Історіях – тільки Чорт знає, бо тільки Чорту Пан Знаю Усе написане показує. Може, то Пан саме для Історій збирає інформацію і нас вічно випитує? Ой, щось я геть забалакався! Мені ж треба дивитися у Темряву, виглядати що ж у ній коїться...

Йду вулицею. Не горять ліхтарі, не світиться у вікнах. Темно, хоча тільки шоста вечора. Холод. Зима. Тиша - в’їдається мені в кістки, відбиваюся від неї посохом. Йду далі. Гудуть генератори, але то далеко. Тут – прості сільські хатини, в когось свічка, в кого ліхтар – і то розкіш. Тіні-Примари уже прокинулися і бігають по дахах, дуркують, як завжди. Кажу їм «Цить!» і прямую до першого вікна. Гляджу – там сідають вечеряти.

Нє, ну ти подиви! Що ти той суп не доїв! Так ше заворот кишок тай буде! – каже бабця онуку.
Хай їсть шо хоче, чого ти лізеш до дитини? – каже мати хлопчика.

Бурчать, але не сваряться і якось дивно глядять один на одного. Що це?

Прямую до іншої хати. Заглядаю.

Так я тобі кажу, Толя тоді як виліз на стіл і давай гопака танцювати! Йому дві чарки горілки і шоу гарантоване! – сміється чолов’яга.
На мого кума схожий, тільки тому й пити не треба – музику включи, то він хоч на даху затанцює! – сміється інший.

Одинока свічка на столі. Відблиски полум’я на лицях. Сміх. Що це?

Третя хата. Вікно.

Да, Тамара, поховали, похорон, поминки, все як треба… - стара жінка з телефоном в руці. На лиці – сльози. Голос тремтить. – Я, знаєш, дивлюся на ту могилу, а у мене перед очима він стоїть, і такий як живий. Молодий, сміється, каже давай тебе додому проведу, а я тоді дурна була, шось викаблучувалася, то скільки днів упустила оце…р-разом… поховали…мого Володю…

Сльози. Прощання. Що це?

Я лежу в могилі. Над могилою плаче жінка.

Стою на столі – я одинока свічка. Навколо сміються лиця. І може навіть Толя танцює поряд.

Я лежу перед хлопчиком. Я – тарілка супу. Навколо мене дискусія. І хоч я тарілка, мені теж не подобається суп.

Я завмер глядячи у вікно. Усі ці слова, цей сміх, цей біль – тепер мої. Я Блукав не знаючи, я блукав наосліп. Скільки разів я проходив мимо цих будинків, димарів, життів? Я бачив тільки Тіні і пустоту скляних вікон, а за ними – нічого. Бо я був Нічим. Не любив, не сміявся, не плакав. Вперше стою і Дивлюся. Бачу. Чую. Стою і плачу. Плачуть мої Тіні-Примари і сумно шкребуть кігтями по даху. Невже вони Знали? Невже вони завжди Знали?! Але розповісти не могли – я б не зрозумів.

Я забіг у Прихисток, прокричав Наглядачу в лице усе, що побачив і що зрозумів. Я чекав від нього лайки, осуду, образи. Чого-небудь, тільки не того, що він утнув. Наглядач посміхнувся, підвівся, зняв корону із хмелю і передав мені :

Тепер і ти Знаєш.

Не дійшовши до виходу він розчинився, наче сотні років не Сидів, не Питав, не Був.

Тепер я сиджу на трьох мішках пшениці. На моїй голові корона із хмелю. Коли приходять мої брати-Блукаючі я Питаю у них «Що?» «Хто?» і «Чому?». Поряд мене – веретино. Я пряду на ньому Історії. Вечорами приходить Чорт і сміється з моїх жартів. Читаючи мою писанину хитає головою і прицмокує: